Валерій Маначинський родом із Буковини. Після того, як здобув вищу освіту, переїхав до Херсона, де познайомився з майбутньою дружиною Тетяною. Подружжя понад 30 років разом працювало у сфері суднобудування.
З 2014 року, коли розпочалася російсько-українська війна, Тетяна та Валерій активно волонтерили у рідному місті. Працювали в одній із найбільших волонтерських організацій, де з усіма небайдужими сушили овочеві набори для армії, пише molbuk.ua
‒ У 2014 році ми з дружиною почали допомагати військовим. Придбали сушарку, сушили капусту, цибулю, моркву. У 2015 році розпочали плести сітки. Щойно переїхали на Буковину, продовжили цю справу… ‒ каже Валерій.
День у день плетуть сітки для військових
Наразі подружжю волонтерів вдалося сплести близько 50 сіток. До благодійної справи також долучаються жителі Кіцманя та переселенці з інших міст, що приїхали на Буковину після 24 лютого.
‒ На початку травня ми почали плести сітки у школі. Влітку активно долучалися всі, охочі допомогти. Молодь і літні люди робили спільну справу. Діти організовували ярмарки, продавали вироби ручної роботи, солодощі. Упродовж всього часу дуже допомагала директорка школи Оксана Марусяк. Вона привозила з Чернівців тканину та відвозила вже готові сітки, ‒ каже Валерій.
Перед переїздом на Буковину чоловік та дружина прожили два місяці під окупацією у Херсоні.
‒ У перші дні ми завозили ліки, постільну білизну, спідню білизну військовим у шпиталі. Тоді йшли важкі бої за Антонівський міст… Не можна казати, що наші хлопці здали Херсон, просто сили були нерівні, ‒ ділиться Валерій.
Валерій Маначинський згадує проукраїнські мітинги у перші місяці окупації.
‒ То було третє березня… Тоді на центральну площу міста вийшло дуже багато людей, навіть діти. Російські солдати стояли перед будівлею обладміністрації, а ми навпроти них вигукували: “Чорнобаївка – це Україна! Херсон – Україна!” У мене навіть голос сів від того, що настільки сильно кричав, ‒ каже Валерій.
‒ На іншому боці вулиці ми побачили, що військові почали тягнути цивільного хлопця в автозак. Ми кинулися туди. Рускі побачили, що натовп біжить на них, почали стріляти… Та люди все одно бігли, а вони відступали, ‒ згадує чоловік.
Виїхали з міста лише з третього разу…
Черговий мітинг у Херсоні відбувся 13 березня.
‒ У День визволення Херсона від нацистських загарбників російські солдати вивели техніку. Ми її били… Насправді ми не хотіли залишати будинок, але під російською окупацією вже неможливо було залишатися, ‒ каже Валерій.
У квітні Валерій та Тетяна виїхали з рідного міста, але не з першого разу.
– Того дня вся надія була на Бога… Досі перед очима велика черга машин у чистому полі, жінки з дітьми. З міста нас випустили лише після третьої спроби перетнути контрольно-пропускний пункт, ‒ каже Валерій.
Подружжя до Буковини приїхало з невісткою та півторарічною внучкою. Тетяна та Валерій мають двох синів. Обидва волонтерять: один – у Херсоні, а інший в Києві. Після перемоги Валерій та Тетяна хочуть повернутися додому.
‒ Маємо ж встигнути засадити грядки в Херсоні, ‒ усміхається Валерій Маначинський.
” ”
–>
