У Садгорі за адресою Івана підкови, 13 в центрі соціально-психологічної підтримки прихищають вимушених переселенців з різних куточків України.
Про це повідомляє кореспондентка molbuk.ua.
Діана БЕРЕЧЕНКО ще донедавна жила в Маріуполі. Гарному місті металургів та портовиків на березі Азовського моря. Зараз же місто перетворилося на суцільні руїни. Його вже півтора місяця обороняє від росіян українська армія. Місто весь цей час перебуває в облозі російських солдатів, піддається постійним обстрілам артилерії та авіації.
Лише за приблизними даними Маріупольської мерії, у місті загинули понад 22 тисячі мирних мешканців. Жінок, дітей і літніх людей. Діані пощастило. Вона змогла вирватися з двома дітьми з Маріуполя з-під обстрілів. Тепер жінка перебуває у Чернівцях. Це невелике містечко на крайньому заході України прихистило понад 30 тисяч переселенців із районів, охоплених війною.
Чоловік сказав, що нашого будинку вже нема
38-річна жінка разом із двома дітьми знайшли прихисток у Чернівецькому обласному центрі соціально-психологічної допомоги. Її чоловік військовослужбовець залишився у Маріуполі захищати своє рідне місто.
-Я їхала за маршрутом Маріуполь-Бердянськ-Запоріжжя. Їхали під час страшних обстрілів… У мене є двоє дітей 12-річного та 18-річного віку. 24 лютого почалося жахіття…До цього я певний час жила в Ізраїлі, тож знала, що таке вибухи. Та 24 лютого я зрозуміла, що почалася повномасштабна війна. Ми жили у Маріуполі звичним життям. Разом із чоловіком відбудовували старий будинок дідуся та бабусі. Працювали та виховували дітей… Через чотири дні війни до мене зателефонував мій чоловік і сказав, що нашого будинку вже нема. Росіяни все зрівняли із землею, не залишили ні цеглини, – каже жінка.
-Після перших годин вибухів та обстрілів мій військовий чоловік сказав: “Сідай у машину”. Все що я взяла – це документи і ключ від сейфа. Ключ є, а сейф залишився вдома, а дому вже немає… Я виїхала до своїх батьків у Бердянськ – невелике курортне містечко на Азовському морі за 80 кілометрів від Маріуполя. Росіяни захопили його в перші дні війни. Тож разом із батьками я жила в окупації. Весь цей час молилася, щоби змогла вивезти свою 12-річну дочку з Бердянська. Я знаю, що таке бути дружиною військового, що таке проїжджати блокпости та знімати номерні знаки з автомобіля, щоби вас не розпізнали. Ми в Маріуполі вже таке переживали певний час у 2014-2015 роках, коли тривав конфлікт
на Донбасі. Можливо тому, десь у глибині душі до цього жаху я була готова і мені було легше, ніж іншим, – згадує Діана.
-Тому єдине, чого я хотіла – це виїхати з окупованих території. Мої родичі наполягали на тому, щоби я виїжджала лише гуманітарними коридорами. Тому що багато моїх знайомих, які їхали самостійно просто зникли… Та навіть, коли ми їхали цим коридором, росіяни могли обстріляти. Ці тварюки ще й займалися мародерством! Просто відкривали сумку і забирали все, що їм подобалося! Могли забрати хороший телефон! Могли забрати золото! А ти стоїш і нічого не можеш зробити, бо один постріл і тебе немає. В такі моменти ти найбільше хвилюєшся не за себе, а за своїх дітей, – каже Діана.
Всі стали як одна велика сім’я
-Коли приїхала до Чернівців, мені дали дах над головою, годують, допомагають. Тут я маю душевний спокій. Мої батьки залишилися в окупованому Бердянську… Там немає ні ліків, ні корму для тварин, ні засобів для особистої гігієни. Тож сидіти у Чернівцях, склавши руки, я не можу – намагаюся передавати передачі своїм родичам, щоби вони вижили, – каже.
“Всі переселенці, які мешкають у цьому центрі, стали як одна велика сім’я. Ми підтримуємо тут одне одного”, – задумливо додає жінка.
Розмовляючи, разом із Діаною проходимо довгим темним коридором. У ньому стоять двоярусні ліжка, які готують для нових переселенців.
З різних кімнат чутно розмови.
-Твої телефонували? – запитує жінка.
-Ні, – відповідає чоловік.
У відповідь – тиша…
-Ходімо, покажу вам свою кімнату, – каже Діана.
На маленькому столику стоїть планшет та два зошити. За столом на табуретках сидять двоє дівчат років 11-12. Діти дистанційно навчаються.
-У цій кімнаті ми живемо не самі. Тут є ще одна сім’я. Спимо всі разом. Наші діти подружилися, навіть разом тепер навчаються, – пояснює Діана.
Одна з дівчаток розповідає, що навчається у шостому класі, сумує за рідним Маріуполем та вже встигла полюбити маленькі Чернівці.
-Найбільше хочу обійняти своїх друзів і вчителів, хочу, щоби вони були всі живі та здорові. Хочу жити без війни! Хочу радіти життю, – каже дитина.
Інша дівчинка мочки сидить, опустивши очі… Лише періодично переминає пальці на руках…
Виходимо у двір центру.
Тут вирує життя. Переселенці з різних куточків України прибирають територію: просапують клумби, замітають, а 12-річна дівчинка Настя фарбує бордюри.
-Ця дитина нам допомагає, – гукає жінка.
Підходжу до Насті. Вона піднімає на мене великі карі очі. В одній руці тримає щітку, а іншою поправляє волосся, яке постійно падає на її личко.
-Втооомиилаасяяя, – каже малеча.
-Ти ходиш до школи? – запитую Настю.
-Так, є дистанційні уроки. Але працює мама, то працюю і я, – каже дівчинка і продовжує фарбувати бордюри.
-А який предмет любиш у школі? – запитую.
-Фізику, – каже дівчинка.
Годуємо людей тричі на день
До нас підходить волонтер із Чернівців Роман МОЛОФІЙ. Коли почалася війна, чоловік організував прийом переселенців у місті.
-Ми обладнали два поверхи приміщення для поселення людей. Зараз у нас є 240 вимушених переселенців з різних міст та областей України. Тут люди з Маріуполя, Харкова, Чернігова, Київської та Донецької областей. Наші переселенці не сидять, склавши руки. Багато хто з них хоче допомагати: хтось садить квіти, хтось копає, хтось прибирає, а хтось обробляє землю. Усі чоловіки, які приїхали, стали на облік у військкоматі. Годуємо людей тричі на день. Найважче, коли чогось не вистачає. Ти стоїш і думаєш: “Чим нагодувати людей?”. Та ми не опускаємо руки, є підприємці, які доставляють продукти та допомагають. Ми тримаємося і віримо у краще. Знаємо, перемога точно буде за нами! – каже чоловік.
У мерії Чернівців нам повідомили, що від 24 лютого в місті вже зареєстрували 20791 вимушених переселенців. За неофіційними даними, наразі у місті їх є понад 50 тисяч.
У місті діє 12 пунктів, в яких переселенцям видають гуманітарну допомогу. З них сім знаходяться у школах та дитячих садках. Там працюють волонтери, а також долучаються усі небайдужі, які можуть допомогти бодай чимось. Люди, які тікали від війни і зупинилися у Чернівцях у волонтерських штабах можуть отримати продуктові набори, засоби особистої гігієни. За потреби також одяг та ковдри. У самому центрі Чернівців іспанські волонтери відкрили великий штаб, у якому можна отримати медичну та психологічну допомогу, поїсти. Для діток створили куточок для розваг.
Так маленькі провінційні Чернівці на крайньому заході України біля кордону з Румунією стали прихистком для десятків тисяч людей, які втекли від війни зі столиці, Донбасу, Маріуполя, Харкова та інших міст сходу і півдня країни.
–>
