Кореспондентка ” ” вкотре разом із волонтерами громадської організації Freedom Trust побувала на Донеччині.
З кожним разом важче збирати допомогу
На схід України їдемо двома вантажними бусами. В одному – керівник організації Ігор ЛОГВІНОВ та волонтер Олексій РЕШЕТНИК, а в іншому – волонтер Віктор НАЙДА та я.
Виїжджаємо. На вулиці темно.
– З Богом, – каже Ігор.
– А пам’ятаєш, як у нас колесо відлетіло, коли ми минулого разу в Бахмут їхали? – запитує Віктор Найда.
– Так, пам’ятаю. Я дорогу до Бахмута ніколи не забуду, – відповідаю я.
– Зараз туди дорога для волонтерів закрита, – задумливо каже Віктор.
Раптом чуємо шум рації.
– Друзі, спочатку ми їдемо на Запоріжжя, потім – у Дніпро, там заночуємо, а далі – на Донеччину, – пояснює Ігор Логвінов.
Ближче до обіду зупиняємося. За обідом Ігор розповідає, що ця поїздка переносилася з дня на день протягом двох тижнів.
– Стає дедалі важче збирати допомогу. Але дякувати Богу, усе зібрали, – каже.
Перед Дніпром звертаємо на Запоріжжя. Там проходимо блокпост.
– Бажаю здоров’я, куди їдемо? – запитує військовий.
– Добрий день, їдемо в Запоріжжя, веземо допомогу, – каже Олексій Решетник.
– Проїжджайте, з Богом, – каже військовий.
Місто-мільйонник порожнє
– У Запоріжжі маємо залишити два апарати штучної вентиляції легень, УЗД-апарат і спеціалізоване харчування для діток з аутизмом, – пояснює Олексій Решетник.
Заїхавши у Запоріжжя, бачу на вулицях багато “їжаків”, об’їжджаємо їх. Запоріжжя – місто-мільйонник. Здалека видніється ДніпроГЕС – краса неймовірна, а от саме місто порожнє. Попри годину пік, заторів нема. У місті працює все: ресторани, магазини, кафе, перукарні, однак людей мало. Звертаю увагу на вікна: багато з них затягнуті чорною плівкою…
На нас уже чекають дві волонтерки. Жінки перевірили медичне обладнання.
– Ми незламно стоїмо, але прильоти тут дуже часті. Перед вашим приїздом була повітряна тривога. Чули вибухи? Про влучання поки що не повідомляють, але зникло світло та вода. У нас працює все, щоправда, школи й садочки на дистанційці. Наші люди почали дуже активно вивчати українську мову. Інколи сирена, обстріли, а ми у підвалах проводимо заняття, – каже жінка.
У Дніпро приїжджаємо пізно ввечері. Вночі будить сирена, пролунав вибух…
Госпіталь забитий
Вранці їдемо в лікарню імені Мечникова. Там маємо залишити медикаменти та одяг для поранених бійців.
– Одяг зараз дуже потрібний. Адже коди привозять військових, то з них знімають форму та переодягають у щось легше, – каже Ігор.
До лікарні не припиняють їхати “швидкі” з увімкненими сиренами.
– Обережно! Обережно! Беріть, – чутно команду медика, у якого на спині невеличкий рюкзак, а на обличчі маска.
Ще двоє медиків вивозять пересувні ноші, на яких лежить чоловік, підключений до апарата штучної вентиляції легень. Його обережно переносять у “швидку”.
– Усе, закріпили, поїхали, – гукає медик та на ходу застрибує у “швидку”.
До нас виходить лікарка Світлана Анатоліївна.
– Як ви? – запитую.
– Втомлені всі, але це наш обов’язок – рятувати життя. Хлопцям дуже потрібний простий одяг: спортивні штани, футболки. Поранених привозять закривавлених, ми все знімаємо, і переодягати треба в щось, – говорить вона.
Далі прямуємо до штабу “Я – Маріуполь”.
– Ми збираємо продуктові набори першої необхідності: макарони, олію, цукор, крупи, консерви, побутову хімію. Зараз дуже важко, бо закордонні партнери припиняють це виділяти, – каже волонтер штабу.
Майже весь день ми розвозили у різні волонтерські штаби допомогу.
– На сьогодні все. О 05:00 виїзд на Донеччину, – каже Ігор Логвінов.
Донеччина – суцільний блокпост
Блокпости на Донеччині значно жорсткіші. Військові ретельно перевіряють, що перевозимо.
– Перша зупинка – у Дружківці. Там маємо залишити військовим медикам польовий хірургічний кабінет. Він їм дуже необхідний, – каже Ігор.
Місто Дружківка зазнає постійних обстрілів. Однак попри це, у місті працюють кав’ярні й навіть квіткові магазини, курсує громадський транспорт. Нещодавно російська ракета С-300 влучила у приміщення колишнього банку. Там загинуло троє людей…
Приїжджають військові медики та забирають польові хірургічні кабінети.
– Дякуємо вам. Вони нам дуже потрібні, – каже військовий медик Ігор.
Ігор – із Сіверодонецька. До війни займався історичними реконструкціями. Уже понад рік перебуває на передовій.
– Ходімо, проведу вам “екскурсію” цією зруйнованою будівлею, – каже.
Від удару ракети впала стеля, стіни зруйновані, уламки скла повсюди…
– Ось так нас “асвабаждають”, – каже військовий медик.
– Аню, їдемо до госпіталю, – каже Ігор Логвінов.
У дворику лікарні на лавочках сидять військові: хтось палить на самоті, інші спілкуються між собою. У госпіталі нас зустрічає старший зміни Олександр. Чоловік розповідає, що до них привозять хлопців з “нуля”.
– Бували дні пекельні, а зараз, дякувати Богу, ситуація не критична. У нас немає важких у реанімації, – говорить медик.
У приймальному відділенні молода медсестра заповнює журнал. Перед нею – картина, намальована олійними фарбами, та дитячі малюнки.
– Це дітки для нас намалювали, – говорить Олександр.
Заходжу у палату до військових. Троє військовослужбовців відпочивають. У кожного – перелом ноги. Поруч з ліжками – тумби, на яких ліки, вода, телефони, книги або ж листівки з надписами: “Тату, я на тебе чекаю вдома”…
– Не будемо тривожити хлопців, – каже Олександр.
Далі їдемо до Костянтинівки. Від неї до Бахмута – 40 кілометрів. Дорогою майже немає дорожніх знаків, у багатоповерхівках вибиті вікна.
Костянтинівкою гуляють вагітні
Щойно приїхали за адресою, хлопці розвантажують продукти. Виходжу з авто і чую серію вибухів… Так живе Костянтинівка. Поки хлопці працюють, до нас підходить невеличка худорлява дівчина.
– У вас немає корму для котів? – каже.
– Так, є, підходьте, – каже Олексій Решетник.
– Не хочете виїжджати? – запитую.
– Хочу, але ще не наважуюся, – відповідає.
– Яка у вас ситуація із продуктами?
– У крамницях є все, але у мене немає грошей… Усе дуже дорого. Я інвалід другої групи, складно, – зітхаючи, промовляє та йде.
Пані Ольга, яка працює у волонтерському штабі, говорить, що по допомогу звертається дуже багато людей.
– Людям потрібно все. Прильоти у нас дуже часті. Багато загиблих серед цивільних. У попередні два дні у нас було пекло. Обстрілювали дуже
сильно. Однак ми щиро віримо в перемогу України, – каже.
Тим часом вибухи дедалі частіші.
– Це наші, – чую від цивільних.
Мою увагу привернули дві вагітні жінки, які гуляли неподалік.
– Чому ви ще тут? – запитую одну із жінок.
– Мені з дня на день народжувати, їхати не можу, бо дорогу не витримаю. Коли зустрінуся зі своїм малям, тоді поїду до Дніпра. Чоловік поки що працює. Хоча з роботою дуже важко. Усі підприємства розбомблені, – каже молода жінка.
Далі їдемо до волонтерки Наталі. Дорогою бачимо знищені будинки без даху, без вікон. Дорога розбита військовою технікою. У Наталі близько 70 собак. Вона їх прихищає та годує. Жінка, побачивши нас, біжить обійматися.
– Як я на вас чекала! – каже Наталя та обіймає нас.
Чутно глухий вибух…
– Ходімо в будинок, я сирники приготувала, – говорить вона.
– Наталочко, як ви тут? – запитую.
– Годую собак, одні у мене живуть, а інші – аж на тому боці міста. Тут варю кашу і на велосипеді везу їм. Обстріли у нас дуже часті, особливо вночі. Я б давно виїхала, але на кого залишу собак? – сумно каже Наталя.
Жінка працює на комунальному підприємстві, але й там є проблеми із зарплатами.
– З лютого не виплачують. Тому заробляю, як можу: комусь город посаджу, комусь грядки прополю. Так і живу. Нещодавно я пережила велике горе. Мій племінник, який понад рік воював, приїхав у відпустку на Великдень. Пішов тут до аптеки й потрапив під ракетний обстріл… Це дуже великий біль і втрата для нас, – плаче жінка.
Я теж ледь стримую сльози. На Донеччині кожен день – як останній. Адже ніхто не знає, коли й куди прилетить рашистська ракета.
Прощаємося з Наталією і повертаємося до Дніпра…
–>
