Останній період австрійської окупації, коли Буковина була окремим коронним краєм (воєводством) габсбурзької монархії, був бідним на суто історично-політичні події. Зате він приніс багато змін у культурно-національній, громадсько-суспільній та церковній сферах.
Про це йдеться у книзі “Буковина: її минуле і сучасне” (Д. Квітковський, Т. Бриндзан, А. Жуковський).
Першим президентом Буковини був призначений у 1861 році Венцел фон Мартіна. Він не орієнтувався в місцевих справах, і тому фактично керували його дорадники (це були переважно місцеві німці чи румуни). За його президентства румуни приступили до організованих форм діяльності. Саме у цей час багато буковинців брали участь у австро-пруській війні, яка закінчилася австрійською поразкою під Садовою.
У 70-х роках намісником Буковини став барон Піно, який незабаром був відкликаний, а на його місце прийшов президент Алєзано. Він не цікавився справами краю; обов’язки президента Алєзано виконував радник президента, румунський барон Стирча. Це був один із найчорніших для буковинських українців урядів, так і церкви, якою керував митрополит С. Андрієвич-Морарю, що походив із Галичини і раніше мав прізвище Мельник.
Частково покращилося становище українців у часи другого урядування барона Піно, який почав навіть вивчати українську мову. Та й цього разу не довго довелося йому бути президентом Буковини, бо невдовзі він осліп і був звільнений із займаної посади.
Прихильно ставився до автохтонного населення Буковини і його наступник, граф Паце. За його президентства відбулись великі реформи і в політичній, і в шкільній галузі. Змінивши тогочасну виборчу систему, українці здобули у 1890 році двох послів до крайового сейму.
У 90-тих роках та на початку 20-го століття намісниками Буковини були пересічні виконавці наказів Відня, послідовні німецькі централісти, які ставилися вороже до національних вимог місцевого населення.
Останнім австрійським намісником Буковини, котрому довелося урядувати під час першої світової війни, був граф Йосиф Ецдорф. Дійшовши до цього високого становища від посту звичайного урядовця, він був у своїй праці діловий, конкретний і енергійний. На початку листопада 1918 р. примусила його відійти українська революційна влада.
