Відійшла у вічність Марія Миколайчук, дружина видатного актора і кінорежисера
Народна артистка України співала в хорі імені Верьовки, була солісткою тріо “Золоті ключі”, записала понад триста народних пісень, які увійшли до золотого фонду Українського радіо.
Марія Миколайчук покинула цей світ першого лютого на 81-му році життя. Відспівували її в козацькій Покровській церкві в Києві. Поховали, як і заповідала, – біля чоловіка Івана Миколайчука на Байковому кладовищі. Провести Марію в останню путь прийшло багато відомих людей.
“Вона була жертовною жінкою”
Похорон Марії організовувала родина Івана Миколайчука. Останніми роками вона важко хворіла. Опікувався нею племінник Миколайчука, який живе в Києві й теж називається Іваном.
– Ми поїхали на похорон до Києва машиною. Дорога погана, ледве встигли. Зі мною були Леся, донька Іванки (сестра Івана Миколайчука, яка зараз перебуває за кордоном і не змогла приїхати) і дружина Юрка (брат Івана Миколайчука), бо сам Юрко захворів, – розповів Михайло Грицюк, племінник Івана Миколайчука, який опікується його музеєм у Чорториї. – Марія дуже хворіла, перенесла інсульт. Ми спілкувалися з нею телефоном, але вона вже погано говорила. На похороні було дуже багато відомих людей. Прийшли актори з кіностудії, співаки хору імені Верьовки, письменники, Ніна Матвієнко і Валентина Ковальська, які співали з Марією в тріо “Золоті ключі”, режисер Роман Балаян, донька Ади Роговцевої. Поховали Марію на Байковому цвинтарі біля Івана. Вона сама так хотіла. Залишилося багато ексклюзивних речей Івана в його кабінеті. Дещо візьмемо, але не все, бо музей у Чорториї дуже маленький, немає де розмістити. Уже давно обіцяли збудувати новий музей на подвір’ї, навіть розробили проєкт, та через війну все призупинилося.
Народна артистка України Валентина КОВАЛЬСЬКА багато років дружила з Марією Миколайчук. Вони разом співали у хорі імені Верьовки й тріо “Золоті ключі”.
– Важко на душі, не можу повірити, що Марічки вже немає, – зітхає пані Валентина. – Вона прожила своє життя так, що ніхто не може сказати про неї жодного поганого слова. Для Марії існувало дві важливі речі: вона любила пісню і кохала Івана. Ми утрьох з Марією та Ніною Матвієнко займалися у вокальній студії при хорі імені Г. Верьовки, де й познайомилися. Вона тоді вже була дружиною Івана Миколайчука. Він був зіркою кіно, і нам із Ніною дуже хотілося його побачити. Якось Марія запросила нас до себе в гості, де зібралася кіношна компанія. Вона дуже смачно готувала, могла з нічого накрити стіл. Іван попросив нас заспівати утрьох. Ми виконали українську народу пісню “Ой попід гай зелененький”. Коли закінчили, Іван сказав: “Ну, дівки, тепер ви мої”. Так із його благословення народилося наше тріо “Золоті ключі”. Ми гастролювали по всій Україні і за кордоном, знімалися у фільмах. У нашому репертуарі було понад 200 українських народних пісень. У Марічки був дуже гарний, оксамитовий, тембр голосу. На жаль, у 1993 році наше тріо розпалося, кожна з нас пішла своєю дорогою. Марічка стала солісткою Українського радіо та телебачення. Записала три компакт-диски буковинських народних пісень, що стали справжнім раритетом. Вона була жертовною жінкою. Коли Іван захворів, залишила роботу і доглядала за ним до останнього дня.
“До кінця життя залишалася буковинкою”
– Останніми роками Марія важко хворіла, проте ніколи не скаржилася. Коли я запитувала, як вона почувається, відповідала: “Аби не гірше”. Я навідувалася до неї майже щотижня. Коли не приходила, бо ще працюю, вона телефонувала: “Де ти поділася?” Ми часто співали удвох. Тоді її обличчя прояснювалося, в очах спалахували вогники радості, – пригадує пані Валентина. – У січні я захворіла на бронхіт і не могла провідати Марію, боялася її заразити. За тиждень до смерті її у важкому стані забрали до реанімації. Вранці першого лютого зателефонував племінник Івана Миколайчука, який опікувався нею, і сказав: “Уже немає нашої бабоньки Марії”. Відспівували її у старій козацькій Покровській церкві на Подолі. Поховали біля Івана. Я вдячна Богові, що Марічка була в моєму житті.
Добрими словами згадує Марію Миколайчук і Ніна МАТВІЄНКО, народна артистка України, солістка тріо “Золоті ключі”.
– Таких жінок зараз небагато. Марія з того покоління, для якого родина була найбільшою цінністю.Вона жила заради української пісні та свого Івана, якого обожнювала і для котрого була оберегом. Робила все заради того, аби він розвивав свій талант. Вона його розуміла, приймала його друзів, шанувала його родину, – запевнила пані Ніна. – Ми співали разом у хорі імені Верьовки та в тріо “Золоті ключі”. Марія була такою худенькою, витонченою, надзвичайно скромною. Небалакуча, мало розповідала про своє життя, зате вміла слухати і співчувати. І до кінця життя залишалася справжньою буковинкою. Цей дух відчувався у всьому: її одязі, хустці, пісні, розмові. Останні роки я мала проблеми зі здоров’ям, тому ми рідко зустрічалися та спілкувалися. Востаннє бачила її на творчому вечорі, присвяченому Іванові Миколайчуку. Вона сиділа в інвалідному візку, мовчала і плакала. Сусідка казала, що за день до смерті Марія зробила собі гарну зачіску. Хочеться, щоби ця сторінка життя Івана та Марії Миколайчуків не закінчувалася, аби про них завжди пам’ятали.
“Ніколи не почувалася Івановою тінню”
Із Марією Миколайчук ми часто зустрілися під час фестивалю “На гостини до Івана” в селі Чортория. Нашу розмову вона завжди починала про свого чоловіка.
– Він для мене живий. Був, є і буде до останнього мого подиху, – запевняла зі сльозами на очах. – Не люблю, коли мене називають вдовою Івана Миколайчука. Я його дружина, а він мій чоловік. Його душа завжди біля мене. Постійно це відчуваю. Коли мені погано чи потрібна допомога, він допомагає мені, подає віщі знаки. Іван часто приходить до мене у снах. Я прокидаюся щасливою: “Слава Богу, прийшов”. Знаю, що після такого сну в мене буде щось добре. Ми хотіли доживати старості у Чорториї. Не судилося… Перед смертю Іван покликав мене до себе і сказав: “А знаєш, Мисю, що сьогодні 25 років, як ми одружилися”. За сумними клопотами я якось забула про це. А він попросив: “Схилися до мене”. Я схилилася. І він мене поцілував. Це був такий холодний і жагучий поцілунок… Виявилося, що останній. Через чотири дні Івана не стало. Але я щаслива жінка, що жила з таким чоловіком.
– Звідки у вас такий гарний голос? – запитувала я.
– Я співала ще малою. Дідусь ставив мене на стільчик і казав: “Заспівай мені, Марусько, трохи про ту калину”. Мої перші концерти відбувалися на березі річечки, яка протікала наприкінці нашого городу, –пригадувала пані Марія. – Я записала понад 300 маловідомих буковинських народних пісень. Дуже вдячна композиторові Володі Івасюку. Свого часу він подарував мені 64 народні пісні, які ми переписали із сестрою. Всі вони увійшли до золотого фонду Українського радіо. Я ніколи не почувалася Івановою тінню. Стояла не збоку від нього, як дехто казав, а поруч із ним. Знала, що він мене кохає і ставиться з великою повагою.
Із досьє ” “
Марія МИКОЛАЙЧУК (Карп’юк) народилася 8 квітня 1941 року на Буковині в селі Витилівка на Кіцманщині. Закінчила студію при Чернівецькому муздрамтеатрі, де і познайомилася з Іваном Миколайчуком, працювала тут акторкою. З 1961 року почала співати в Українському народному хорі імені Г.Верьовки.
29 серпня 1962 року вийшла заміж за Івана Миколайчука.
Співала у фольклорно-вокальному тріо “Золоті ключі” з Ніною Матвієнко та Валентиною Ковальською. Знімалася у фільмах “Пропала грамота”, “Дівочі мрії”, “Тріо “Золоті ключі” .
У 2005 році отримала звання народної артистки України.
Її остання роль у кіно була у фільмі Романа Балаяна “Ми є. Ми поруч”.
” ”
–>
