Дорога на Бахмут “співає”. Вона практично зруйнована важкою технікою. Під’їжджаємо до міста. З пагорбів видно дим. Бахмут весь гримить та гуде від вибухів та пострілів.
Кореспондентка ” ” Анна Семьонова побувала на Донеччині з волонтерами громадської організації Freedom Trast
– Тут тривають вуличні бої, росіяни зайшли в місто. Тому чітко слухаємо мої команди, бо ця дорога може стати дорогою в один кінець, – каже, дивлячись на карту, Еталон.
– Куди їхати?
– Беріть ліворуч.
Військовий відчиняє бічні двері буса та перезаряджає снайперську гвинтівку.
– Для чого ми їдемо з відчиненими дверима? – запитую.
– Якщо побачу диверсійно-розвідувальну групу, відразу відкрию вогонь, – каже.
Знову мені стає страшно. Бахмут майже повністю розбитий. У багатоповерхівках немає вікон, все чорне. Людей також нема. Чуємо артилерійські обстріли – вони дуже дзвінкі.
– Нам потрібно заїхати за цією адресою та евакуювати пенсіонерів, – каже Ігор Логвінов.
– Їдемо, – відповідає Еталон.
За вказаною адресу не їдемо, а мчимо на шаленій швидкості. Локація, на яку ми мали потрапити, знаходиться за 1,5 кілометра від передової. Це дуже великий ризик, але людей потрібно рятувати. Зупинилися біля зруйнованої багатоповерхівки. Виходимо з машини. Все у склі, чуємо каркання ворон, які літають над нами чорною хмарою.
І ось бачимо, як серединою дороги йде старенький дідусь. Позаду нього – маленький возик. Чоловік невисокого зросту та худорлявої статури, має велику сиву бороду. Побачивши нас, кричить:
– Слава Україні, хлопці та дівчата!
– Героям слава!
Старенький йде далі, я його наздоганяю.
– Чому ви це все терпите? Їдьмо з нами, – кажу.
– Дочко, я помру вже тут. Не поїду нікуди. Маю двох дітей: донька – в Чехії, син – у Чернівцях, він інвалід. Мене залишили тут. Не затримуй мене, дорогенька, мені ще дрова треба зібрати, щоби у буржуйці розпалити. Скажу так: захищайте Україну, бо ми не маса – ми нація! – сказав дідусь і, втерши сльози, пішов.
– Що там за хрести біля будинку? – запитую військового.
– Можемо глянути, але ви йдіть за мною нога в ногу, – каже Еталон.
Ігор Логвінов, Віктор Найда та я ланцюжком йдемо за військовим. Бачимо біля зруйнованого будинку дві маленькі могилки з хрестами…
Навпроти зруйнованого будинку з підсобного приміщення здіймається дим.
– Там підвали, у яких ховаються місцеві, а дим йде тому, що вони гріються буржуйками, – пояснює Еталон.
Оглянувши територію, їдемо забирати людей. Дорогою бачимо де-не-де місцевих. Один чоловік їде на велосипеді. Заїхавши на одну з вулиць, не бачимо жодного вцілілого будинку – суцільна розруха, над якою літають ворони. Приїжджаємо. На нас чекають дві жінки похилого віку та чоловік.
Сльози, плачі, прощання з рідним містом – так ми виїжджаємо з Бахмута. Пенсіонери плачуть. Одна з жінок зізналася, що вже ставало нестерпно.
– З підвалів ми не виходили. Постійно прильоти, обстріли, обстріли… Працює один магазин, але толку з нього, якщо грошей нема, – каже.
Забравши пенсіонерів, швидко мчимо з Бахмута. Через те, що дороги практично нема, нас добряче кидає, але водій не збиває швидкості.
Чуємо дуже сильний вибух, від якого нас мало не знесло з дороги.
– Це обстріл самохідної артилерійської установки. Від нас прилетіло десь за 70 метрів. Слава Богу, що всі живі, – констатує військовий.
Серцебиття у мене значно пришвидшилося… Мчимо щодуху, дорогу не проїжджаємо, а пролітаємо. Лише заїхавши у Слов’янськ, відчула себе у безпеці.
–>
