Наталія Іванкова та Олексій Тарасов переїхали до Чернівців 28 жовтня. До того вони прожили понад 60 років у Бахмуті, та були змушені покинути рідну домівку. Як розповідає подружжя, спочатку у місті було спокійно. Перші вибухи Наталія та Олексій почули аж наприкінці квітня.
– Війна почалася 24 лютого, тоді ракетних ударів від російських окупантів зазнали Київ, Харків, але не Бахмут, його ще не чіпали. Та було передчуття, що наше місто окупанти не оминуть. Так і сталося… Наприкінці квітня – початку травня пролунали перші вибухи, – каже Наталія Іванкова.
Пані Наталія каже, що до останнього не хотіла покидати свій дім.
– Моя донька Ольга та внучка Ілона навесні вже були у Чернівцях, а ми з чоловіком до останнього чекали, – згадує Наталія.
“Молилася, щоби спокійно приготувати їжу…”
Більшість часу в Бахмуті подружжя проводило у бомбосховищі. Наталія готувала їжу в сараї, а на вулицю виходили, щоби вдихнути свіжого повітря.
– У мене чоловік після інсульту, тому в русі трохи обмежений. Готувала їсти у сараї, що знаходився неподалік під’їзду. Коли починалися обстріли, то все, що залишалося, це молитися, щоб спокійно донести їжу до квартири, – каже жінка. – Пам’ятаю, як снаряд влучив у гуртожиток, що був за 700 метрів від нашого будинку. Ми навіть не зрозуміли спочатку, що сталося! Здійнявся дим, у сусідніх будинках повилітали вікна… Вдень виходили на вулицю, тому що у бомбосховищі було сиро, через це потребували свіжого повітря. Люди, що ховалися з нами, приходили під вечір, бо у будинках ночувати було небезпечно.
У жовтні благодійний фонд допоміг подружжю евакуюватися до Чернівців. Після чергового обстрілу касетними боєприпасами у помешканні Наталії та Олексія зірвало дах, тому там жити стало неможливо.
– Коли скидають касетні бомби, то це ні з чим не порівняти… Наша квартира на останньому поверсі, однієї ночі вона й постраждала через обстріли. Зірвало дах. Після цього випадку ми вдома більше не ночували… У будинку температура знизилася до шести градусів, було дуже холодно, – розповідає Наталія.
Через тиждень донька Ольга зв’язалася з волонтером Дмитром, який допоміг виїхати з Бахмута.
– Спочатку нас поселили в притулку в Дніпрі. Волонтери оперативно організували евакуацію, – каже Наталія Іванкова.
“Зі сльозами обіймала наших військових”
Зараз із кимось із Бахмута зв’язатися складно. Вдома залишилися друзі, проте як вони зараз там, Олексію і Наталії невідомо. За вісім місяців війни жінка неодноразово бачила наших солдатів. Зі сльозами на очах згадує, як обіймала їх.
– Наші військові дуже хороші. Стою якось на балконі, у двір заїжджає джип ЗСУ. У дворі дому є столик, то вони хотіли там, мабуть, перекусити, а я вивішувала одяг. Виглядаю у вікно, кричу: “Слава Україні!”. А вони відповідають: “Героям слава!” Запитую: “Може, у вас є пів буханки хліба?” Хлопці одразу попросили, щоб я спустилася до них… Не можу без сліз розповідати… Вони мені віддали два батони, шматок запеченої курки. Цілувала, обіймала, плакала… – згадує Наталія.
Жінка розповідає, що Чернівці полюбила з першого погляду.
– У Чернівцях я вперше побачила ввечері світло автомобільних фар, вуличні ліхтарі, було відчуття, що вирвалася з тайги, – усміхається Наталія. – У вас дуже гарне місто… Особливо бруківка, вона нагадує стародавні часи…
” ”
–>
