Галина Жук працювала керівницею банку. На місцевих виборах балотувалася на посаду міського голови. А з початку війни жінка стала військовою – служить військовим фінансистом.
Тож тепер їй доводиться рахувати пальне для військової техніки і доволі часто – навіть під звуки вибухів, йдеться у публікації ” “.
Перед війною Галина стала на військовий облік, а в березні отримала повістку.
“Незважаючи на те, що я зараз у військовій частині, все одно залишаюся керівницею ОТП-банку в Чернівцях, за мною зберігається робоче місце. Коли з’явився законопроєкт, що жінкам окремих спеціальностей потрібно стати на військовий облік, я це зробила ще в січні. Першого березня мені принесли повістку. Зізнаюся – трохи розгубилася. У мене була можливість не йти, керівництво підготувало листа, щоби мене не залучали до військової служби. Та я розуміла, що держава шукає людський ресурс для певних напрямків, і вирішила не відмовлятися. Ніхто не знав, якою буде подальша ситуація, але мене сім’я підтримала, допомагали збирати обмундирування”, – каже Галина.
Галина була залучена до служби в 10-тій окремій гірсько-штурмовій бригаді. У перші дні вела облік військовослужбовців для одержання ними зарплати, оформляла банківські картки.
“Спочатку працювала в Коломиї, Чернівцях, але вже досить тривалий період я перебуваю у зоні бойових дій на Донеччині. Здійснюю облік машин, військової техніки, паливно-мастильних матеріалів. Я перебувала певний період у Костянтинівці, це один із найгарячіших напрямків — Бахмутський. Тому інтенсивні обстріли — це постійний момент моєї служби. Замість будинку, де я ночувала, зараз вирва, бо в нього було пряме влучання ракети. Це збіг обставин, що на той період мене не було там. Донбас – це найскладніша ділянка у нашій війні. Кожна ракетна та артилерійська атака завершується ураженнями будинків, інфраструктурних об’єктів. Тут немає безпечного місця. Та оптимізму додають мужні й відважні люди, які завжди поруч і дуже сильно вмотивовані відстоювати нашу державу”, – продовжує Галина.
Галина зізнається, що доводиться звикати до складних життєвих умов, особливо незвичних для жінок, як-от, повної відсутності води, спання на піддонах.
“Є і фізичні, і моральні навантаження. Для мене був складний період з квітня до середини червня. Але відчуття відповідальності не дає опускати руки. Я проводила службове розслідування щодо загиблих і поранених. Жінці на війні важче, особливо в побутовому плані. Навіть такі елементарні речі, як помитися чи розчесатися, – це іноді проблема. У мене декілька комплектів одягу. Я все тримаю у пакетах, щоб нічого не забруднилося, бо розумію, що не завжди зможу попрати. Постійно маю вологі серветки, сухі шампуні. Тому багато жінок військовослужбовців обстригли довге волосся і в них короткі стрижки. На війні доводиться позбавлятися жіночих принад. Я, якщо чесно, поки що не здаюся.
У підрозділі є багато жінок і цивільних професій, і військових. Наприклад, навідниці, кулеметниці. Жінкам ніхто тут не потурає. Вони, як і всі військові, повинні підтримувати свою боєздатність, уміти надавати першу медичну допомогу. Наряди для жінок такі ж, як і для чоловіків, – добові чергування. Мені доводилося вночі патрулювати територію, контролювати контрольно-пропускні пункти та охороняти кімнату зберігання зброї”, – каже Галина Жук.
Жінка зізнається, що абстрагуватися від навколишніх подій неможливо, тож без стресових ситуацій не буває.
“Були і тривожність, і сльози. Доводиться заспокійливі пити. Найважче переживати втрати побратимів. Рятуємося тими радісними миттєвостями, які у нас є, наприклад, коли хтось отримує нагороду за героїчні вчинки. Весь наш підрозділ був причетний до переміщення на Харківському напрямку. А це досить важка робота, бо часто їхати доводиться вночі без фар. Наші військові за допомогою бойової техніки постійно забезпечують населення водою, ділимося їжею, і люди за це дякують. Я тривалий час вважала, що війну можна буде закінчити дипломатичним шляхом. Але тепер переконана, що ворога можна змусити піти з нашої землі лише силою”, – вважає Галина.
До рідних Чернівців Галина змогла приїхати у серпні, на день народження мами. І як і більшості військових з гарячих точок, їй було некомфортно бачити, заповнені кав’ярні, святкування.
У Чернівцях у мене був дисонанс через події на війні і тут, у місті. Мене трохи вражало, що на одній вулиці у Чернівцях прощаються із загиблим героєм, а тим часом на сусідній вулиці можуть бути святкування. У багатьох районах прощання з героєм – це жалоба. У Чернівцях цього не побачила. Таке враження, що тут живуть якось окремо від усіх подій. І я почувалася якось ніяково. У країні війна, і я думаю, що ми маємо стишити усі свої розваги, бути співчутливими і толерантними, бо рани у багатьох дуже свіжі”, – вважає Галина.
–>
