Одинадцятирічний Матвійко Лебедько, граючись, розбив у дверях скло. Уламки пошкодили підколінні судини, внаслідок чого виникла небезпечна кровотеча. Рятували дитину близько 40 людей.
Ми навідалися до Матвійка в Чернівецьку міську дитячу лікарню, де він зараз перебуває. Хлопчик лежить на ліжку з катетерами на обох руках, привітно усміхається. “Мені ставили системи, робили багато уколів. Можна терпіти. Було боляче, коли знімали шви. Але ще не всі зняли”, – скаржиться.
“Зможу грати у футбол”
“Нумо знайомитися”, – кажу. “Мене звати Матвій. Мені 11 років. Навчався у п’ятому класі, але не встиг закінчити, бо почалася війна”, – розповідає хлопчик.
“І що трапилося, чому ти опинився в лікарні?” – запитую. “Грався з друзями, бігав, зачепився ногою за двері. Розбилося скло і поранило мені ногу. Було багато крові, я трохи злякався. Швидка відвезла мене в лікарню. Тут мені зробили аж дві операції. Зараз уже все добре, – показує забинтовану ногу. – Можу навіть ворушити ступнею, а пальцями ще не можу. Сьогодні мама обіцяла вивезти мене на візку на вулицю. Бо мені сумно цілими днями лежати й дивитися у вікно. Раніше, коли ще не було війни й ми жили в Бучі, я займався плаванням і тхеквондо. У мене було багато друзів, з якими ми грали у футбол, гуляли в парку, ходили на озеро. Зараз не знаю, де вони, що з ними. Тато пішов воювати, я дуже за ним сумую”.
До палати заходить дитячий хірург Дмитро Боднарук, який має високу кваліфікацію і допомагав під час операції. Тепер він лікує маленького пацієнта. “Як почуваєшся?” – запитує в Матвія. “Добре, – усміхається хлопчик. – А коли я вже зможу ходити?”. “Треба трохи зачекати, пройти реабілітацію. Потім зможеш і ходити, і бігати, і стрибати”, – заспокоює лікар. “А у футбол зможу грати?” – цікавиться Матвій. “Звичайно, зможеш грати і голи забивати”, – запевнив той.
Операція затягнулася до ночі
Микола Хома, завідувач хірургічного відділення, розповів, що ввечері 18 квітня швидка привезла до них хлопчика з накладеним джгутом на нозі. Через велику втрату крові він був блідий, у стані анемії.
– Виявилося, що під час гри хлопчик випадково зачепився за двері, розбив скло. Осколки поранили ногу в небезпечній ділянці, де проходять важливі судини. Була перебита підколінна артерія, – пояснив пан Микола. – Виникла значна кровотеча, яку медики швидкої вправно зупинили за допомогою джгута. Інакше хлопчик втратив би ще більше крові, що могло закінчитися трагічно. Було ухвалено рішення швидко провести операцію, бо час йшов на хвилини. Оскільки була пошкоджена артеріальна судина, потрібна була допомога вузьких спеціалістів із досвідом. Ми запросили наших колег – судинних хірургів з обласної клінічної лікарні Олега Масного і Дмитра Домбровського. До нас не вперше потрапляють діти із судинними травмами. Завжди звертаємося до цих хірургів, і вони нам допомагають. Операція була досить складна, тому затягнулася до глибокої ночі. Працювала ціла команда спеціалістів: судинні та дитячі хірурги, анестезіологи, медсестри. Загалом у врятуванні хлопчика брало участь до 40 людей. Вони всі заслуговують подяки. На другий день ми оглянули пацієнта, провели необхідні обстеження. Реконструкцію судин довелося проводити у декілька етапів.Нині Матвій почувається добре, наскільки це можливо після такої важкої операції. Він боєць, тримається мужньо. Скільки пробуде у лікарні, сказати важко. Можливо, ще декілька тижнів, поки не закінчимо лікування. Потрібна тривала реабілітація. Хочемо переконатися, що в пацієнта все добре. А ще хочемо, щоби він пішов від нас своїми ногами.
За час війни у хірургічному відділенні міської дитячої лікарні пролікувалося понад 100 дітей переселенців. “Ми надаємо допомогу цілодобово, безкоштовно, маємо всі необхідні препарати. Це єдине дитяче хірургічне відділення в області з таким режимом роботи. Якщо є проблема в дитини, можна звертатися безпосередньо до нас без будь-якого направлення. Приймемо всіх дітей, проконсультуємо, допоможемо”, – запевнив Микола Хома.
“Бачили розстріляні автівки”
Біля Матвія постійно перебуває його мама. “Син дуже швидкий, енергійний, хвилини не всидить на місці. Ось і трапилася з ним така біда. Виникла сильна артеріальна кровотеча. Навіть страшно подумати, чим це могло закінчитися. Пощастило, що вчасно приїхала швидка, хірурги професійно зробили операцію. Вони врятували життя моєму синові та його ніжку від ампутації, – не приховує емоцій пані Оксана. – Я вдячна всім лікарям, всьому медичному персоналу лікарні. До нас тут ставляться прекрасно. Я вражена, що у вас такі добрі, милосердні люди”.
Сім’я Лебедьків приїхала в Чернівці 12 березня. “Чоловік привіз нас сюди й одразу пішов у військкомат. Зараз воює. Ми давно живемо в Бучі, маємо там квартиру. Перебували під російською окупацією два тижні. З перших днів місто сильно обстрілювали. Напередодні війни я зламала ногу, не могла виїхати. Спершу ми ховалися у підвалі, бо до сховища було далеко бігти. Квартира наша на першому поверсі, то потім уже сиділи вже там всі: ми з чоловіком і Матвієм, мама, сестра з дитиною, – пригадує жінка. – Не було світла, води, газу, тепла. Кінець лютого, надворі 10 градусів морозу. Натягували на себе все, що тільки могли. Готували їсти у дворі на багатті. Потім закінчилися продукти. І ми вирішили, що треба виїжджати. Було небезпечно вирушати самим. Хто наважився – загинув”.
З 10 березня були організовані перші “зелені” коридори з Бучі. “За два дні виїхали майже всі мешканці нашого будинку. Ми їхали власною автівкою в колоні. Було дуже страшно. Бачили обабіч дороги зруйновані та спалені будинки, розстріляні автівки з написом “діти”, валялися нерозірвані міни, – пані Оксана замовкає на хвилину. – Проїхали через три російські блокпости. Військові з автоматами змушували виходити з машини, перевіряли документи, переривали все. Потім була сіра зона. І нарешті потрапили на українську підконтрольну територію. Це була така радість, що не розказати. Мама із сестрою залишилися в Києві у родичів. А ми поїхали в Чернівці. Знайомі повідомили, що наш будинок цілий, тільки двері у квартиру виламані. Перед тим, як зайти туди, кімнати повинні оглянути сапери, бо росіяни мінували житло. Думала, що повернемося до кінця травня. А зараз треба зачекати, щоби поставити Матвія на ноги”.
Матвій мріє про ноутбук, щоби можна було спілкуватися з друзями, грати в ігри. Може, хтось захоче зробити хлопчикові такий подарунок!
[b] ” ” у Facebook | Telegram | Viber |
–>
