Антон Сагіров зі своїм підопічним собакою Мартіном
Від війни страждають не тільки люди, а й тварини. Зараз багато домашніх улюбленців залишилися безпритульними через те, що їхніх господарів або вбили окупанти, або ж люди в паніці втікали з зони бойових дій і залишали все, в тому числі й тварин.
Проте є чимало інших історій, коли люди не брали з собою найнеобхідніших речей, ризикували власним життям, пересуваючись під обстрілами, тільки би врятувати своїх улюбленців. Увесь світ облетіло фото волонтерки Насті Тихої, яка пішки вивела зі зруйнованого Ірпеня два десятки тварин, решту – на візках, врятувавши їх цим від вірної смерті.
Харків’янка врятувала 45 собак
У Чернівцях та області також чимало зараз вимушених переселенців, які приїхали зі своїми домашніми улюбленцями, не кинувши їх напризволяще. Одна з них – Ганна Шишковська з Харкова. Жінка вивезла з-під обстрілів …45 собак! Зараз їх уже пів сотні: народилися ще цуценята, йдеться у публікації ” ” від 7 квітня, пише molbuk.ua
“Я здавна мріяла про лабрадора-ретривера рідкісного шоколадного окрасу. Це доволі рідкісний вид цієї породи. Але спочатку ми з чоловіком мешкали у квартирі, тож такої можливості не було, – розповідає пані Ганна. – Урешті ми почали будувати власний дім, і чоловік пообіцяв мені, що щойно завершимо, він подарує мені собаку. Так і сталося. Я була дуже щаслива! Потім ми ще докупили двох німецьких вівчарок для охорони нашої доволі великої присадибної ділянки. Але якось мого ретривера вкусив заражений кліщ, і нам не вдалося врятувати тварину. Я тоді саме вагітна була третьою дитиною, розуміла, що мені не можна сильно нервувати, але нічого не могла з собою вдіяти: дуже за ним побивалася. Тоді чоловік вирішив вибити “клин клином” і купив мені відразу двох “дівчаток”: шоколадного та палевого ретриверів . З часом ми вирішили їх пов’язати, з’явилося потомство.
І відтоді якось усе так закрутилося. Я практично покинула сімейний бізнес (у нас із чоловіком підприємство з виробництва шкіряного жіночого взуття) і переключилася на собак, офіційно оформила розплідник. Дбала про те, щоби підбирати тварин із ідеальною родословною, замовляла для злучки собак з-за кордону. Займалася ними, водила на виставки. Мої тварини ставали чемпіонами та гранд-чемпіонами України. Паралельно злучили німецьких вівчарок, у них також народилися цуценята. Я найняла помічника, бо самій доглядати за такою кількістю тварин вже було складно. Станом на 24 лютого у нас усього налічувалося 45 песиків”.
“Посадили дітей, тварин і поїхали”
Коли Росія напала на Україну, район, в якому мешкала родина, одним із перших потрапив під обстріл. Це було страшно, згадує жінка.
“У Харкові як почали бомбити вранці 24 лютого, то бомбили безупину: цілодобово гатили з усього, чого лише можна. Якщо 2 години було тихо – нам вже аж незвично ставало. Над нашим будинком постійно пролітали снаряди, аж стіни підскакували. Мої діти вже навіть почали розрізняти, коли стріляють із танків, а коли з “Градів”, та на якій відстані пролітає літак… На третій день у нас зникла електроенергія, газ, а відтак уже не було ні води, ні тепла. Ми з дітьми постійно сиділи у підвалі. Багато сусідських будинків зруйнували. Чи цілий зараз наш – не знаємо…
Врешті на десятий день вирішили виїжджати. На щастя, у нас є мікроавтобус, тож ми зібрали дітей, повантажили тварин і поїхали. Не взяли з речей практично нічого, лише найнеобхідніше для дітей та собак. Тварин вивезли всіх до єдиної. Вони мені всі однаково дорогі, як я могла когось із них забрати, а когось залишити?
При виїзді з Харкова стояли 5 годин у заторах, було дуже багато автомобілів, усі виїжджали теж. Над нами літали ворожі літаки, будь-якої миті могли нас бомбити. Залишалося тільки сподіватися, що виживемо”.
Родині таки вдалося щасливо доїхати до Буковини. Зараз вони оселилися під Чернівцями, винайняли будинок, змайстрували вольєри для своїх улюбленців, дуже допомогли волонтери та місцеві.
“Це дуже сумно, коли господарі кидають своїх вихованців напризволяще, – каже Ганна Шишковська. – Адже це вже члени сім’ї, як можна їх залишити гинути? Тварини ніколи не зрадять, на відміну від людей… Знаю чимало випадків, коли власники втікали, залишаючи тварин у зачинених помешканнях помирати голодною смертю. Це жах. Звісно, різні ситуації бувають… З Харкова в евакуаційних потягах по 16 людей в одному купе сиділи, тільки щоби виїхати… Зрозуміло, що туди вже ніяк не візьмеш крупного собаку, до прикладу. Хоча песика дрібної породи чи кішку – можна спробувати…”
“Люди не уявляють, скільки втрачають без собак”
Антон Сагіров – двічі переселенець. У 2014-му році він переїхав із рідного Донецька на Київщину. З собою взяв двох своїх собак – Тихона та Жулю. З часом собача родина почала зростати: народилися цуценята. Частину з них чоловік роздав, деякі так і залишилися з ним. Також прихистив кількох кинутих напризволяще собак із вулиці.
Коли почалася повномасштабна війна, виїхав до Чернівців разом зі своїми улюбленцями, яких на той момент налічувалося п’ятеро. Але тут йому зателефонували знайомі з Київщини, що Мартін потрапив під обстріли і у нього перебиті обидві лапи. Мартін – це нащадок Тихона та Джулі, якого колись Антон подарував цим знайомим. Господарі сказали, що не мають можливості допомогти тварині, тож чоловік вирішив врятувати Мартіна будь-якою ціною. Він поїхав із Чернівців до Києва, повіз у ветклініку, там собаку прооперували. На жаль, тварина залишилася без однієї лапки.
“Я зроблю все, щоби тебе врятувати, Мартіне”, – пообіцяв тоді Антон Сагіров. Зараз чоловік доглядає за постраждалим, а також утримує ще шістьох собак. Чому шістьох – бо на трасі під Чернівцями підібрав збитого машиною кокера. У песика була перебита лапка, але вже заживає. Допомагають волонтери, привозять корм. Співрозмовник зізнається, що йому трохи складно, адже на Буковині він поселився у будинку з кількома родинами, які незадоволені такою кількістю собак. Тож зараз Антон підшукує окрему хату, де би він із тваринами нікому не заважав.
“Люди не уявляють, скільки втрачають без собаки, – каже Антон Сагіров. – Це вірний друг, який буде товаришувати з вами всього лише за те, що ви його годуєте. Серед людей ви такого практично не зустрінете. Намагаюся ніколи не проходити повз тварин, якщо бачу, що їм потрібна допомога. Дивлюся на Мартіна, мені його так шкода. Він відходить уже від операції, але йому так важко звикнутися до того, що немає лапки… Переконаний, що собаки вміють мислити, розуміють та відчувають нас.
Я собі уявив, як би Мартін помирав десь у муках і при цьому думав: “Чому мої господарі не йдуть по мене?” І кликав би людей, мене, а ніхто би не приходив. Чи можна таке допустити? Нізащо!”
” ”
–>
