21-річний Максим Пелехатий закінчив Національну академію Державної прикордонної служби й отримав офіцерське звання.
Про це йдеться у публікації газети “Молодий буковинець”.
Ми зустрілися в Чернівцях на вулиці Кобилянської. До мене підійшов симпатичний хлопець – стрункий, підтягнутий. “Я народився і виріс у військовій атмосфері. Всі наші друзі були військовими, я грався з хлопцями з родин військових, – каже Максим. – Ми тоді жили в гуртожитку військового містечка. Мій тато був старшим прапорщиком. Ще дитиною я любив приходити до нього на роботу – і мені там дуже подобалося. Він розповідав, як став військовим, де служив. У 14 років, після смерті тата, я остаточно вирішив, що теж стану військовим і продовжу нашу сімейну династію”.
“Захопив мене спортом”
Батько Максима, старший прапорщик 87-го окремого аеромобільного батальйону 80-ї окремої бригади високомобільних десантних військ Збройних сил України В’ячеслав Пелехатий народився в 1974 році на Хотинщині. Служив у прикордонних військах у Криму. Після демобілізації пройшов підготовку в навчальному центрі інженерних військ і підписав контракт на подальшу службу в 300-му механізованому полку, що дислокувався у Чернівцях. Займав посаду начальника контрольно-технічного пункту, пізніше – техніка роти.
Зі своєю майбутньою дружиною Мариною, яка тоді навчалася на першому курсі університету, В’ячеслав познайомився випадково на вулиці, коли рятував її від зграї собак. Хлопець закохався в юну красуню й запропонував їй руку і серце. Через рік народився первісток Максим, потім – Вадим. Вони прожили разом 16 років.
– Військова служба – це не звичайна робота. Тато проводив багато часу на полігоні, відбував наряди у вихідні та святкові дні. Ми не часто його бачили. Але мама завжди розуміла і підтримувала тата. Між ними ніколи не виникало суперечок, – запевнив Максим. – Тато дуже любив маму і нас. Як тільки видавалася вільна хвилина, він одразу біг додому. Ми їздили всією сім’єю відпочивати на море, в Карпати. Я міг розповісти йому всі свої хлоп’ячі секрети. Він захопив мене спортом, зокрема рукопашним боєм, записав на різні секції. А мама віддала мене на танці (усміхається, – авт.). В академії я почав займатися футболом, грав за збірну.
“Той день ніколи не забуду”
Із травня 2014 року В’ячеслав Пелехатий брав участь в антитерористичній операції на сході України. Дев’ятого червня він підірвався на розтяжці й отримав важкі поранення. Його доправили до Харківського військового шпиталю. Всю ніч лікарі боролися за життя, але не змогли нічого вдіяти. Він був першим із буковинців, хто загинув на тій війні. Похований на Алеї слави у Чернівцях. Нагороджений посмертно орденом “За мужність” та медалями.
– Ми не знали, що тато був в АТО. Він приховував це від нас, аби ми не хвилювалися. Казав, що знаходиться на полігоні в Рівному. Тому до останнього ми думали, що він там. Той трагічний день 10 червня я не забуду ніколи, – Максим замовкає і опускає голову. – Ми саме збиралися їхати на море. Тато сказав, що цього разу не зможе поїхати з нами. Того дня я був у школі. Зателефонувала мама і каже: “Максиме, йди додому”. Я подумав, що, можливо, виникли якісь проблеми з відпусткою. Про те, що може щось трапитися з татом, і гадки не було. Двері відчинила мамина подруга – вся в сльозах, мама плаче. Коли мені сказали, що загинув тато, це було ніби грім з ясного неба. Я не повірив. Невимовно важко в 14 років усвідомити та пережити таку втрату. Я зачинився у своїй кімнаті, не хотів ні з ким розмовляти. До цього я був звичайним підлітком, а після смерті тата одразу подорослішав. Треба було підтримати маму, яка залишилася сама з двома дітьми, допомогти їй, зайнятися молодшим братом. Вадимові тоді було лише чотири рочки, і він казав, що хоче стати пілотом, аби полетіти на небо і побачити тата.
“Тато пишався б мною”
Після закінчення 11 класу Максим подав документи у декілька військових вузів. “Телефонували з Одеси та Львова, проте я вирішив, що буду навчатися у Хмельницькій прикордонній академії. І ніколи не пошкодував, що пішов туди. Хоча спершу було нелегко. Доводилось бігати по десять кілометрів у бронежилеті, вночі під дощем чергувати на кордоні, декілька разів зустрічався з ведмедями у Карпатах, рись бачив. Але я завжди думав: “Тато би витримав”. І це допомагало мені, – зізнався Максим. – Всі в академії знали, що мій тато загинув на війні. Часто чув: “Син героя”. І це була велика відповідальність. Я не міг дозволити собі те, що робили інші. Чотири роки навчання пролетіли ніби одна мить. Важко було розлучатися з друзями та викладачами. Для мене це була друга сім’я. На випускний приїхали мама, бабуся, братик. А я дуже хотів, аби був і тато, гадаю, він би пишався мною.
З 29 липня Максим приступає до служби на контрольно-пропускному пункті українсько-румунського кордону “Красноїльськ”. Займатиме посаду помічника начальника відділу прикордонної служби по роботі з іноземцями та адміністративного провадження. “Я проходив тут практику, тому обрав Красноїльськ. Хоча можна було піти в аеропорти, морські порти, де легше, вони знаходяться в містах. Але я вирішив, що краще почати з важчого, набратися досвіду, до того ж ближче до рідних, зможу частіше їх навідувати. Буду займатися відстежуванням контрабанди та нелегальної міграції іноземців, які намагаються через наш кордон потрапити до Європи. Знаєте, я вже дорослий – 21 рік все-таки, а досі повторюю, ніби маленький хлопчик: “Хочу бути таким, як мій тато”. Він був для мене взірцем справжнього чоловіка, взірцем мужності. Високий, міцний, підтягнутий. Коли в мене виникають якісь складні ситуації, я завжди думаю, як би зробив на моєму місці тато. Мама каже, що я схожий на нього – і обличчям, і спокійним характером. І це мене тішить. Але я не хочу прикриватися іменем батька, а довести, що я теж особистість і можу чогось досягти…”.
” ”
