Мешканка села Чагор, що поблизу Чернівців, Вероніка Грицку понад десять років збирає буковинські старожитності: старовинні сорочки, горботки, пояси, кожухи, жупани, килими, бесаги, тайстри, рушники, вишиті картини, посуд, інструменти для ткацтва й пряжі. Багатьом речам – понад сотня років. Жінка мріє відкрити музей.
Про це йдеться у публікації ” ” від 14 березня, пише molbuk.ua
“Це зроблено, коли ще не було Калинки”
Вероніка Степанівна – педагогиня. Працювала вчителькою географії у школі, викладала в університеті.
“Кожен регіон нашої області відрізняється своїми стилями вишивки, ткацтва, кольорами, візерунками. Здавалося б, Буковина невеличка, але така розмаїта. Тут не те що регіони різняться, а навіть села”, – зауважує співрозмовниця.
Захоплення Вероніки Степанівни старожитностями почалося з того, що знайома їй запропонувала придбати два старовинні жупани. Один у неї вже був – дістався від чоловікового дідуся.
“Я тоді організовувала зі студентами в університеті дійства на коляду, Маланку. Для цих програм почала збирати старі жупани, кожухи, сорочки”, – каже жінка.
Пані Вероніка перебирає рушники зі своєї колекції. Показує один, якому понад сто років.
“Це вам приклад старовинного високого мистецтва. Цю річ вишивала жінка, яка не мала спеціальних приладів для вишивання, візерунків. А ще в мене є різних видів рушники, які ставили біля ікон, фото. Вони вже потріпані, і, певне, молодь їх викинула б”.
Господиня розгортає вишитий золотими та срібними нитками рушник.
“Це із Новоселиччини, весільний або для обряду поховання, на хрест. Зроблений у 60-70-их роках, коли ще не було Калинки, турецьких і китайських товарів. Нав’язані радянською владою фабричні рушники не підходили, люди шукали щось ручної роботи”, – розповідає колекціонерка.
Горботка з кольорами двох держав
На долівці лежить купа килимів. Переходимо до них.
“Цей виріб більш сучасний, йому років 50. Виготовлений зі штучних ниток, його міль не знищить. Тут яскраві кольори, які не линяють, – показує Вероніка Степанівна один із килимів. – А це бесарабський стиль. Килим зроблений із натуральної вовни. Щоб її отримати, треба було вівцю помити, обстригти, пряжу спрясти, загорнути у сувої, змотати в нитки, пофарбувати… Це дуже тривалий і копіткий процес. Ці неоціненні творіння жінки виготовляли на придане своїм донькам. А коли ті виходили заміж, прикрашали цією красою хату”.
Є тут і налавники. Вони схожі на домоткані килими, тільки довші й вужчі. Ними або застеляли лавки, або прибивали їх на стіну вздовж лавок.
Перебираємо стос сорочок.
“Ця унікальна тим, що вишита на жовтій полотнині, зробленій із коноплі. Майстриня була дуже вправною, вона вишила шовком кілька візерунків. Бісеру в неї було мало, тож тільки де-не-де його додала. Сорочки з коноплі не подразнювали шкіру, на відміну від сучасних синтетичних матеріалів”, – зауважує господиня.
Вероніка Грицку також має колекцію горботок.
Серед них є унікальна, яку жінка з гордістю демонструє. Попри те, що їй понад сто років, річ чудово збереглася.
“Поміркуйте, чим специфічна ця горботка? Правильно: на одній крайці – прапори Австро-Угорщини, на іншій – Румунії. Річ створена у 1914 році, коли почалася Перша світова війна. Це перша горботка моєї бабусі, яка народилася у 1904 році. Першу горботку дівчині робили, коли готували до Велія – виходу на данець. Це особливе свято, яке шанувалося навіть більше, ніж одруження.
На період Першої світової Буковина перебувала в складі Австро-Угорщини. Тут мешкало чимало румунів, які чекали приходу Румунії, хоча не могли це відкрито демонструвати. Тож робили дві крайки. І коли дівчина йшла на данець, одну крайку загинала, демонструючи, що вона румунка. Якщо ж з’являлися австро-угорські жандарми, дівчата витягували крайку з кольорами прапора імперії”, – пояснює співрозмовниця.
Частину речей господиня реставрує самотужки, дещо віддає місцевій майстрині. До Вероніки Степанівни звертаються також жінки із села з проханням відреставрувати старі сорочки, горботки. Відтак дякують й охоче носять відновлені речі до церкви та на свята.
З великої торбини жінка висипає цілу купу вишитих поясів.
“Тут і сучасні, і старовинні, з різних регіонів, чоловічі та жіночі. Вони мають різне призначення. Короткі – для тайстр, довгі – для перев’язування горботки”, – пояснює.
Тайстр у Вероніки Степанівни теж багацько.
“До речі, буковинську тайстру визнали надбанням національної культурної спадщини України, – нагадує жінка. – У румунів ця річ називається трайста – від слова “trăi” – жити. Тепер жінки носять сумочки від “Версаче” та інших модних брендів. Раніше ж популярним елементом гардероба були тайстри. Ось ця, вишита штучними лелітками, була модна у 70-их роках. А ця пошита спеціальною голкою для молодят, на ній зображено голуба із голубкою. Також робили невеличкі тайстри, в які жінки могли покласти гаманець і піти до церкви. А є яскраві для наречених. Або для походів до магазину, на ринок”.
Кілька таких сумок пані Вероніка зшила власноруч для своєї доньки Євгенії – на той момент школярки. Дівчинка змалку зацінила унікальність старожитностей. Тож попросила маму створити їй тайстру, мовляв, не хоче ходити до школи з “китайським барахлом”. Жені так припало до душі мамине творіння, що носила його вже й дорослою.
“Коли пізніше донька поїхала на навчання до Бухареста, усі дивувалися, яка в неї гарна річ. Гадаю, на сумочку від “Версаче” не відреагували б із таким захопленням”, – переконана Вероніка Грицку.
Один із кептарів, які є в колекції господині, їй принесла односельчанка. Сказала: “Бери, якщо хочеш, інакше викину”. Звичайно, жінка не дала пропасти добру.
“Така вже натура: не куплю собі золотої прикраси, а от від старовинних речей важко втриматися. Чудово себе почуваю в цьому кептарі”, – усміхається.
“Ординці бояться всього, що носить дух українства”
Співрозмовниця показує грубезний кожух з овечої шкури, з внутрішнього боку якого – густа вовна. Його заледве можна підняти, такий важкий. У ньому жодна зима не страшна.
“Такі кожухи колись носили у Чагрі, вважали їх німецькими. Буцімто саме німці започаткували моду на них. Бачите, тут навіть ґудзики різні, так тоді було модно, – зауважує пані Вероніка. – Якось на Різдво одягнула його до церкви. До мене підійшла одна стара жінка і розповіла, що цей кожух пошив її тато-кожухар. Також повідомила, що під вишитою квіткою на грудній частині, якщо розпороти, можна побачити клеймо майстра”.
Вероніка Степанівна мріє створити музей буковинських старожитностей. Переконана, що збереження народних надбань також є виявом національної боротьби.
“Ординці завжди цього всього страшенно боялися. Вони виривали не тільки останній шматок хліба із рота дитини, а як навіжені вривалися в хату і нищили все, що носило дух українства.
Вірю, що після нашої світлої перемоги народні традиції набудуть нового розвитку. Буковина і вся Україна стануть надзвичайно трендовими серед туристів”, – впевнена Вероніка Грицку.
” ”
–>
