Брати Іван та Костянтин Ковбаснюки з Чернівців до лютого 2022 року не мали жодного стосунку до військової справи. Іван займався фото- та відеозніманням. Костянтин працював верхолазом, виконував висотні роботи й був співвласником веломайстерні. Та з перших днів великої війни брати, не змовляючись, записалися до 107-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.
Так розпочалася їхня служба у війську, яка триває досі. Місяць тому Костянтин під час виконання бойового завдання отримав поранення, зараз проходить реабілітацію. Кореспондентка ” ” поспілкувалася із захисником, йдеться у публікації від 22 листопада, передає molbuk.ua
Записався до тероборони, а наступного дня долучився і брат
“Початок війни не став для нас повною несподіванкою. Ми сприйняли це швидше як закономірність. З росіянами ще жодне покоління українців нормально не жило, то з чого б ми мали стати винятком? – розмірковує Костянтин. – Вранці 24 лютого я саме годував донечку Мирославу, якій на той час було два рочки, коли почув, що розпочалася велика війна.
Спакував валізу, підготував авто для можливої евакуації дружини з донькою. Добре, що машина була заправлена, адже тоді вже й ніде було взяти пальне. А сам зібрався до військкомату. Зателефонував товаришеві, він повідомив, що уже на зборах резервістів. Я приєднався до нього. Так потрапив до буковинської тероборони. Наступного дня до нас пристав і мій брат Іван. Ми домовилися, що будемо служити разом. Так склалося, що у нашому взводі зібралися ідейні однодумці, патріотично налаштовані й мотивовані.
Більшість із нас не мала військового досвіду. Ми просто розуміли, що повинні захистити країну. Знали, що рано чи пізно поїдемо на передову, а тим часом готувалися, навчалися, виконували завдання на території області”.
“Відчували, як ворог спостерігає за нами”
Врешті чернівецьким тероборонівцям повідомили: “Хлопці, готуйтеся! Через кілька днів виїзд”. Так розпочалася багатомісячна служба на Харківщині, у звільненні якої їхній батальйон брав активну участь.
Втрати побратимів, поранення, суворе життя в окопах стали серйозним випробуванням для людей, успішних у цивільному житті, проте новачків у військовій справі. За тривалий час перебування на нулі вони загартувалися і стали справжніми воїнами.
“На Харківщині ми перебували на самому кордоні. Перед нами – лише поле, за яким – ворог. Ми відчували, як він спостерігає… Прірва між нами й мирним життям ставала дедалі більшою. Поїздка до найближчого прифронтового містечка сприймалася як щось незвичайне, – розповідає Костянтин. – Там можна було – нічого собі! – випити заварної кави з апарата, газованої води, з’їсти хотдог, морозиво! А поїздка до Харкова! Уперше нас пустили туди місяців через три після перебування на нулі. Приїжджаємо, а там багато цивільних, діти бігають, школи працюють! Першої миті ми були ошелешені”.
“Перша думка: “Ну все, кінець”
Пізніше весь батальйон передислокували під Бахмут. Там Костянтин і отримав поранення в обличчя.
“Сутеніло. Ми невеличкою групою пробиралися на позицію, – згадує. – Я йшов першим, почався обстріл. Ми повзли, я відірвався вперед, тож підвівся озирнутися, чи товариш іде за мною. Так і схопив кулю в щелепу за кілька метрів до позиції. Відчуття було таке, наче хтось добряче дав по обличчі. Воно заніміло, хлинула кров. Перша думка: “Ну все, кінець”. Наступна: “А чого це кінець? Та ж я ще можу думати, рухатися. Значить, не все втрачено”.
Мозок працював злагоджено, наче механізм. Я міг чітко продумати послідовність дій. Приліг, передав по рації про поранення, попросив прикриття. Дістав бандаж, перемотав обличчя. Вирішив: неодмінно треба вийти самому, винести автомат і рюкзак, адже в ньому – батареї для радіостанції й тепловізор. З позицій саме поверталися побратими, яких замінили, тож я пішов із ними. Так ми дісталися більш-менш безпечного місця, де нас уже чекав взводний медик. “Іти можеш?” – спитав він у мене. “Можу”, – відповів я. Той узяв мої речі, і ми попростували до евакуаційної машини”.
З прифронтових районних лікарень Костянтина скерували до Харкова, відтак – до Полтави. Зараз він проходить короткотривалу реабілітацію в Чернівцях. Насолоджується спілкуванням із сім’єю. До свого поранення ставиться з гумором. Каже, могло бути й гірше. Утім, цілковито розслабитися у нього ніяк не виходить: постійно хвилюється за своїх побратимів, які зараз на передовій.
“Якась частина мене все одно з товаришами. Мені страшно за пацанів. Ось днями вони заступають на позиції на кілька діб, і вже знаю, що в ці ночі буду погано спати”, – зізнається.
“Я “закінчився” вже не раз”
Понад рік на нулі – це виснажливо, не приховує військовий.
“Якщо чесно, я “закінчився” вже не раз. Принаймні тричі наставав момент, коли хотілося хоча б відпочити. У такі миті здавалося: все, більше не можу”, – каже.
На запитання, як ставиться до “ухилянтів”, чоловік не має однозначної відповіді.
“У кожного є причини, чому не йде служити. Я не можу ненавидіти кожну людину, яка не на фронті, бо не знаю всього. Може, це потужний волонтер? Волонтери не раз рятували мені життя. Звісно, є чимало людей, які б могли нас поміняти. Знаю таких, які били себе копитом у груди, що я такий “чіко-бойовіко”, з автомата стріляю. А розпочалася війна – голову затиснув у плечі, тихенько перебіг із хати в магазин і назад. Водночас є знайомі, в яких по троє і більше дітей, але вони готуються до війни, бо розуміють, що рано чи пізно підуть на фронт”, – розмірковує захисник.
Іван Ковбаснюк, як і його брат, намагається не втрачати почуття гумору навіть у найкритичніші моменти. Каже, часто саме це і рятує.
“Якось ми їхали на позиції розбитою польовою дорогою. Почався артобстріл. Обабіч дороги лунали вибухи, автомобіль добряче трясло. Усі насторожились, а водій у цей момент увімкнув на повну гучність веселу молдавську музику і щосили натиснув на педаль газу. Машина заревіла і на повній швидкості помчала через ями. Ми не втрималися, попадали на підлогу кузова й почали реготати. Так і вибралися з-під обстрілу, під гучну веселу музику…Як на одному подиху, без втрат”, – з усмішкою пригадує Іван.
Увесь цей час брати служили разом і підтримували один одного. І хоч як би важко не було далі, вони готові захищати країну, скільки знадобиться. Головне – разом…
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
” ”
–>
