Батьки загиблого на війні героя Давида Пінчука подарували його рідній школі обладнання на понад пів мільйона гривень. Зробили це у пам’ять про сина та щоб інші діти мали більше можливостей для навчання та розвитку.
Відтак у комп’ютерному класі Зарожанського ліцею з’явилося 10 новеньких комп’ютерів, п’ять ноутбуків, мультимедійний проєктор, екран, кольоровий принтер.
Ще заклад поповнився двома професійними швейними машинками, макетом автомата Калашникова для уроків “Захист України”, акустичною системою, волейбольними й футбольними м’ячами.
Про це йдеться у публікації ” ” від 11 травня, пише molbuk.ua
“Зазвичай просять про допомогу, а тут навпаки”
Цей неймовірний вчинок згорьованих батьків вражає. А надто якщо знати, що у родині зараз – восьмеро дітей. Живуть скромно, з власної праці. Доглядають сад, тримають невеличке господарство. Проте сім’я Пінчуків запевняє: усе необхідне у них є, а от дати школярам можливість навчатися на сучасному обладнанні значно важливіше. Адже у ліцеї вчаться і їхні молодші діти, тож це буде корисно і для них.
Надихнув їх на це схожий вчинок Леоніда Мороза, батька загиблого бійця Василя Мороза. У пам’ять про сина чоловік також облаштував у його рідній Хотинській школі сучасний комп’ютерний клас.
“Сказати, що я був вражений, – це нічого не сказати, – зізнається директор Зарожанського ліцею Валентин Главацький. – Одного дня до мене в кабінет прийшли батьки героя Давида Пінчука і сказали, що хочуть придбати для школи те, в чому є потреба. Це дуже мене здивувало, бо далеко не щодня чую такі пропозиції. Зазвичай просять про допомогу, а тут… Я сказав, що у закладі немає макета автомата Калашникова, через що мусимо для уроків зичити в інших школах. Батько нічого на це не відповів, а вже наступного дня повідомив, що посилка із макетом прибула у місцеве відділення пошти. Потім пішло: комп’ютерна техніка, проєктор, швейні машинки, акустична система, м’ячі…”
Родина Пінчуків живе у селі Зарожани. Наша розмова відбулася в них удома напередодні роковин загибелі Давида Пінчука. Його не стало 7 травня 2022 року…
Захоплювався музикою і мріяв стрибати з парашутом
Ми сидимо в невеличкому садочку на лавці й розмовляємо. Розповідає здебільшого батько Давида Степан Григорович. Мати Людмила Василівна зрідка щось додає. Її слова особливо гостро віддають болем. Вона досі не може прийти до тями після втрати сина. Коли спогади стають нестерпно важкими, замовкає, а чоловік бере її за руку й обіймає. Так пара сидить мовчки кілька хвилин. Допомагає також кішка. Вона стрибає господині на коліна, пригортається і вдоволено муркотить. Потроху мати заспокоюється…
Давида не стало у 22 роки. Він був третьою дитиною в сім’ї й першим хлопцем.
Підрісши, юнак став правою рукою батька.
Допомагав йому у всьому: ремонтувати, майструвати. Захоплювався музикою. У музичній школі навчився грати на баяні. Також уже самостійно опанував гру на сопілці, акордеоні, піаніно, гітарі. Гарно співав, сам створював і записував пісні.
Після школи вивчився на радіомеханіка в чернівецькому училищі. Коли призвали до армії, вирішив укласти трирічний контракт, бо дуже хотів стати десантником і навчитися стрибати з парашутом… Висоти, кажуть батьки, їхній відчайдух не боявся зовсім.
Дев’ять місяців Давид перебував у зоні АТО на Луганщині у складі 80-ої десантно-штурмової бригади.
“Ми були проти того, щоби син підписував контракт, бо хвилювалися за нього. Він заявив: “Може, я потім пожалкую, але дуже хочу служити у війську”. Переконати його не могли: він дуже самостійний та рішучий. Власне, таким ми його самі виховали. Ми змалку вчили дітей, що будь-яке рішення має наслідки, і за них треба брати відповідальність”, – зауважує батько.
“Ми заново знайомилися”
Велика війна застала Давида у Житомирі, де він вчився на водія бронетранспортера. До завершення дії контракту залишалося пів року. Бійця перевели на Яворівський полігон вчитися на оператора “Байрактарів”. Та в березні Давид потрапив під масований обстріл полігону російськими військами. Його контузило, і він втратив пам’ять.
“Не пам’ятав ні хто, ні звідки, ні дитинства свого, ні батьків, – провадить Степан Григорович. – Згодом почала відновлюватися візуальна пам’ять. Згадував лише те, що бачив. Ми з ним заново знайомилися”.
“Він дивом запам’ятав мій номер телефону, – зауважує Людмила Василівна. – Дзвонить із чужого номера і запитує: “Мамо, а як тебе звати?” Я розплакалася. Потім узяв слухавку молодший син Ілля, то Давид йому наказав: “Брате, ти тепер старший, ти відповідаєш за родину. Починається обстріл – збираєш усіх у підвал!”
Давида відправили до Чернівців трохи підлікуватися, але його гаряча натура не терпіла спокою. Він рвався на передову, і вже невдовзі опинився там, де точилися найзапекліші бої. Там і загинув.
Це сталося сьомого травня у селі Серебрянка Бахмутського району на Донеччині…
“Коли виходив на зв’язок, син завжди запевняв: “Мамо, все добре”… – додає пані Людмила. – Жартував: “Мамо, де твоя усмішка?” Я починала усміхатися крізь сльози, а він: “О, тепер добре. Тепер можна відключатися”. Ми були дуже близькі. Останнім часом Давид почав мені мало не щоночі снитися. Недавно розмовляв зі мною уві сні. Сказав: “Мамочко, я ж обіцяв, що все буде добре. Не хвилюйся…”
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
” ” у Facebook | Telegram | Viber |
–>
