Фото з фб-сторінки Олега Филипчука
Чернівчанин Олег Филипчук – заступник командира роти 115-тої окремої механізованої бригади. На війні – з літа 2022 року. Нещодавно боєць отримав від Міністерства оборони України нагрудний знак “За військову доблесть”.
Про військову службу та за що був нагороджений, Олег розповів у телефонній розмові з кореспонденткою ” ” та написав на своїй сторінці в соцмережі.
“Боявся не побачити більше сім’ю”
“Сьомого липня 2022 року мені принесли повістку і залишили у дверях квартири. Наступного дня я пройшов умовний медичний огляд у військкоматі. Вже 10 липня був у Львівській національній академії Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, куди мене скерували на кількатижневе навчання за спеціальністю офіцера з морально-психологічного забезпечення.
Запитаєте, чому від початку війни не пішов виконувати свій громадянський обов’язок? На те вам чесно відповім: тому, що боявся. Боявся не побачити більше сім’ю (маю дружину і двох діток), близьких людей, боявся невідомості… Боюсь і зараз. Волонтерив, допомагав армії, як міг, ухваливши рішення йти, щойно принесуть повістку. Так і зробив”, – розповідає Олег.
Після тритижневого навчання в академії чернівчанин потрапив у 115-ту окрему механізовану бригаду. На той час її бійці перебували на відновленні після запеклих боїв за Сіверодонецьк та Лисичанськ.
“Кілька тижнів важкої підготовчої роботи – і я вже в складі роти на посаді заступника командира з морально-психологічного забезпечення. Виїжджаємо у село Водяне на Донеччині для виконання бойового завдання. І знову страшно. Донецький аеропорт. У житті не думав, що побачу його. Страшно, бо вже війну спостерігаю не з новин, а з вікна авто, яке, до речі, мені передали чернівецькі волонтери.
Передова, окопи, обстріли, вожу хлопцям бойові комплекти, воду, цигарки, забираю поранених і, на жаль, загиблих…” – провадить військовий.
“Нас вистежили, я отримав поранення”
Це був період, коли рота зазнала чималих втрат. Так склалося, що з тих, хто залишився, дорогу на позиції знали лише Олег та командир.
“Ми чергувалися: однієї ночі їздив я, іншої – командир. В одну з таких ночей нас вистежили, і я отримав поранення коліна. Навоювався…” – зітхає.
Це сталося у вересні. Далі – тривале лікування. І ось у січні цього року боєць повернувся у стрій. Трохи кульгаючи, з численними тромбами, але повернувся.
“Грубо кажучи, це перелом коліна. Такі травми лікуються, певне, не менш ніж пів року. Досі шкутильгаю, не можу бігати. Чи вдасться повністю відновитися, невідомо. Ходити можу, і то добре. Можна було зробити довідку про те, що я обмежено придатний, і піти відслужити, до прикладу, у місцевий військкомат чи якісь силові структури. Але не хочу. Навіщо тоді треба було йти в армію? Щоби сидіти в тилу і розповідати, який я великий боєць? Та ну. Відчуваю себе тут, на фронті, потрібнішим”, – зауважує.
12 березня, коли 115-а бригада відзначала першу річницю від дня створення, Олегові Филипчуку вручили відзнаку міноборони.
Військовому і приємно, і ніяково.
“У мені шквал різних емоцій. Знаю, що для моїх рідних це привід пишатися мною. Вони тішаться. А я думаю про тих хлопців, які заслуговують відзнаки більше, ніж я. Тільки тих, яких знаю особисто, лише з моєї бригади, десятки, сотні… Боже, скільки їх, тих військових, достойних найвищих нагород, яких уже немає серед живих! А скільки вже не у війську, бо отримали такі травми, які прирекли їх на інвалідність! А скільки серед нас тих, які, пройшовши важкі тижні полону, повернулись у стрій… І воюють, як боги. Мені незручно, що нагороду дали мені, а не їм… Сприймаю цю відзнаку радше авансом. Та й, зрештою, нагод виправдати довіру, продемонструвати силу духу, вірність присязі буде ще вдосталь. Війна триває…” – написав боєць.
“Люди починають забувати про війну”
За час перебування на війні захисник уже чимало набачився та багато до чого звик. Та є речі, до яких ніколи не можеш бути готовим. Це втрата товаришів…
“Найважче – втрачати людей, із якими ти вчора сидів, спілкувався, і нічого не вказувало на те, що це буде ваше останнє спілкування. Ви жартували, сміялися над чимось, їли борщ, а сьогодні ти його відвозиш у морг…” – каже Олег.
Олег усвідомлює, що війна швидко не закінчиться.
“Не можу сказати, на скільки мене вистачить. Та, якщо війна триватиме роками, гадаю, я у війську буду роками… Поки що мотивації у мене достатньо, щоби бути тут до перемоги. Шукати варіантів, щоби звідси “скіпнути”, не збираюся. Щойно переможемо чи оголосять демобілізацію – відразу пишу рапорт на звільнення. А до того залишатимуся тут і намагатимусь робити щось корисне”, – переконує Олег Филипчук.
Боєць переконаний: усім іти на передову точно не потрібно. Але кожен має воювати на своєму фронті, допомагати армії й не забувати про криваву війну.
“Найбільша біда зараз у тому, що люди, особливо у віддалених від лінії фронту регіонах, починають забувати про те, що триває війна. Їм здається, що це десь там, далеко. І не задумуються, що усіх їх можуть за один день утратити. Тому треба допомагати виграти цю кляту війну. Робити це кожен на своєму місці. Не треба всім хапати зброю і йти стріляти. Та вкрай важливо вносити бодай якусь свою маленьку частинку до загальної перемоги”, – підсумовує боєць.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
” ” у Facebook | Telegram | Viber |
–>
