Наша розмова з Тарасом Меленчуком відбувалася в перерві між пострілами артилерійської установки.
Про це йдеться у публікації ” “
“Отримали бойові завдання, треба виконати, – пояснив офіцер. – Артилерія відіграє надзвичайно важливу роль як під час оборони, так під час наступу. Недарма її називали “богом війни”. Дуже допомагає аеророзвідка, яка надає координати й коригує вогонь. Прикриваємо наші підрозділи, знищуємо ворожу піхоту й техніку. Робимо все швидко та влучно. Російські окупанти дуже відчувають це на собі, даємо їм добре прикурити. Не засиджуємося довго на одному місці, постійно пересуваємося, щоби ворог нас не засік. На війні кожен рід військ важливий, кожен виконує своє завдання. Танкісти, розвідники та аеророзвідники, артилеристи, снайпери, піхотинці… Щоби мати результат, необхідно працювати єдиною командою”.
“У нашій бригаді всі добровольці”
Росія напала на Україну 24 лютого, а 26-го Тарас Меленчук уже прийшов до військкомату. Він закінчив військову кафедру ЧНУ, здобув звання офіцера-артилериста. У 2014-2015 роках одним із перших пішов воювати на Донбас. Пройшов такі гарячі точки, як Дебальцеве, Шахтарськ, Степанівка, Савур-Могила…
– Я не міг спокійно сидіти вдома, коли ворог напав на нашу землю. Це був мій обов’язок як офіцера, що присягав на вірність українському народу. Так, по-моєму, повинен чинити кожен чоловік, який поважає себе. Комусь треба бути тут, захищати свою країну, свою родину, – вважає військовий. – Найпатріотичніші українці пішли в перші дні війни. Скажімо, у нашій 44-й артилерійській бригаді всі добровольці. Ми стримуємо російську орду. Хоча багато хто хоче виїхати на наших плечах. Не хочу більше чути: “Я б пішов воювати, але…” І наводить десятки причин. Це не спрацьовує. Зрештою, кожен робить свій вибір. Щоправда, і не кожен може тут бути. Якщо людина прийшла воювати, але їй страшно, вона не може виконати навіть мінімального завдання, тож краще не мати такого бійця. На початку війни спостерігався бум патріотизму, кожен намагався щось зробити для армії. Зараз війна стала буденністю, люди звикли, тому все пішло на спад, у тому числі й волонтерський рух.
Та ми від цього особливо не страждаємо, всього вистачає. В армії немає жодних проблем із забезпеченням. Ми не голодуємо, спраги не відчуваємо.
“Працюємо по 14-16 годин на добу”
Тарас Меленчук пройшов навчання у Німеччині та Естонії, де досконало опанував стрільбу на сучасних артилерійських установках за натівськими стандартами.
– Це дуже гарний досвід і чудова наука, – запевнив артилерист. – Натівські війська воюють зовсім по-іншому. Ми намагалися запозичити їхній досвід. Наші військові надзвичайно швидко все опановують, виходить навіть краще, ніж в їхніх. Інструктори дивувалися, казали, що в українців талант до військової справи. Та у нас просто немає вибору й часу. Бо ми воюємо і маємо все добре знати, інакше втратимо здоров’я або навіть життя. Раніше ми стріляли зі старих артилерійських установок, що дісталися нам у спадок від Союзу. Зараз уже воюємо на сучасних західних. Це як пересісти з “жигулів” на “мерседес”. Нові установки комфортніші, точніші, далекобійні. Хоча й делікатніші, вимагають постійного догляду.
На запитання, що найважче на війні, старший офіцер батареї, помовчавши, каже: “Дуже важко фізично. Наш підрозділ працює по 14-16 годин на добу, а буває і по 18-20. Залишається зовсім мало часу, щоби поспати й привести себе в порядок. Сумую за своєю родиною, яка мене підтримує, за мирним життям. За більш ніж рік війни я був удома лише два дні, перед поїздкою на навчання. Сумую за роботою, за гравітонівцями. Вдячний їм за підтримку, добрі слова. Коли приїду в Чернівці, то обов’язково прогуляюся мікрорайоном, між дворами, будинками, дитячими майданчиками, поспілкуюся з людьми. Мені часто сниться, що я там. А ще більше часу приділятиму своїм батькам, які дуже хвилюються за мене”.
Нашу розмову знову переривають. Через деякий час військовий зателефонував і зізнався: “У мене таке відчуття, ніби я на війні не рік, а все своє життя. За цей час усвідомив одну істину: треба виганяти наших так званих “сусідів” за будь-яку ціну. Інакше вони знову прийдуть. І ця війна дістанеться у спадок нашим дітям та внукам. Маємо зараз унікальний час, щоби змінити нашу історію і життя. Війна довго не триватиме.
Може, рік, може, півтора. Усі чекають на перемогу, думають, що після закінчення війни все одразу буде класно. Насправді це не так. Буде надзвичайно важкий період реабілітації для тих, хто виживе і повернеться. Я це вже випробував на собі після Донбасу. Треба буде звикати психологічно до мирного життя, а у військових дуже загострене відчуття справедливості. На фронті все зрозуміло, хто друг, а хто ворог. А після повернення додому виникатиме багато проблем. Або ми будемо триматися разом і підтримувати одне одного, або нас розтягнуть по різних партіях і пересварять між собою. Проте зараз головне, щоби закінчилася війна. А що буде далі, залежатиме не тільки від військових, а й від усіх українців”.
” ”
–>
