Сьогодні, 13 березня, клішківчани провели в останню путь 33-річного Героя-односільчанина Василя Васильовича Мойсеєнка.
Про це повідомляють “Хотинські вісті”.
Серце мужнього захисника перестало битися 7 березня в районі однієї з найважчих точок на східному фронті – поблизу населеного пункту Берестове Бахмутського району Донецької області.
“Скоро буду”, – таке коротке останнє повідомлення отримала від сина матір Тетяна Дмитрівна. Жінка тремтливими руками шукає в телефоні переписку, ту єдину ниточку, що з’єднувала її з кровинкою.
І розповідає: “За тиждень після того, як його мобілізували, мені наснився сон, ніби він повернувся ще з одним товаришем, у військовій формі, але не промовив ні слова. З того дня місця собі не знаходила, серцем відчувала біду. Востаннє Вася був на зв’язку 1 березня, а коли 7-го з’явився у мережі, зажевріла надія, що живий, здоровий. Однак подзвонили з військкомату і повідомили найстрашніше… А він завжди повторював мені, що все буде добре. Та вже не буде ніколи!”.
Згорьована ненька на останню зустріч з найріднішим подолала понад півтора тисячі кілометрів, бо була за кордоном на заробітках. До батьківського дому Василя привезли у закритій домовині. Краяв серце лише ніжний погляд світлих очей з фотографії молодого захисника.
Освітяни та колишні випускники Клішковецької гімназії пригадують Василя Мойсеєнка як спокійного, скромного, ввічливого та порядного учня.
Після закінчення 9 класу Василь вступив до Ставчанського професійного ліцею, отримав спеціальність водія, яка через десяток літ неабияк знадобилася йому вже як учаснику бойових дій під час АТО. Армійський вишкіл пройшов у Гостомелі. Згодом працював у місцевому супермаркеті. У 2015-му воював з російськими агресорами на сході країни, півтора року був водієм-електриком, гранатометником у Мар’їнці Донецької області, у бою отримав контузію та осколкові поранення в голову.
Рідні розповідають, що Василь після АТО важко повертався до звичної буденності, побачене на війні жахіття глибоко засіло у свідомості молодого чоловіка.
Лише з народженням синочка та донечки відчув справжню радість батьківства та водночас відповідальність за життя своїх діточок. Мабуть, саме це спонукало знову стати на захист країни.
Коли 13 лютого отримав повістку, не шукав відмовок і причин не піти на фронт. Тиждень пробув у Слов’янську, а через два опинився у самому пеклі війни – під Бахмутом. Виконував обов’язки старшого водія мотопіхотного відділення військової частини А4267. Під час мінометного обстрілу, завданого російськими окупантами, Василь отримав смертельне поранення.
– Мій брат – найкращий, він – Герой, – стримуючи сльози, каже Мойсеєнко менший. Павло, як і Василь, теж протягом півтора року брав участь в АТО, воював на Луганщині. Про те, як важко втрачати побратимів, знає не з чуток. Однак загибель рідного брата для нього невимовно болісна утрата.
“Останнім його завданням було прикривати від ворожого вогню бригаду, що виходила з-під обстрілу. Він врятував комусь життя ціною власного. Брат захистив собою не лише військових, а й усіх нас”, – говорить Павло.
– Наш Василько був дуже доброю людиною, ніколи нікому не відмовляв у допомозі, – згадує племінника тітка Світлана Грушко. – Досі не віриться, що його немає… Тетяна і Василь утратили старшого сина, без чоловіка залишилася його кохана Леся, без батька зосталися п’ятеро діточок: троє старших, які називали його татом, а не вітчимом, і його рідні ще зовсім крихітки 5-річний Сашко і півторарічна Настуся. Ще стільки планів мав! Посадив сливовий сад, з якого ні разу ще не збирав урожай. Мріяв самостійно заробити грошей, щоб купити машину. Та не судилося!
“Утрата нашого захисника – молодого чоловіка, повного життєвої енергії, сил – невимовний біль для родини, односільчан, усіх нас, – йдеться у повідомленні Клішковецької сільської ради. – Нехай добрий спомин про Василя буде сильнішим за смерть! Схиляємо голови перед світлою пам’яттю нашого земляка. Найщиріші слова підтримки близьким, рідним, побратимам полеглого Героя України!”.
” ”
–>
