Різноманітні жіночі прикраси здавна були частиною народного костюма. Українки одночасно могли одягати до 30 рядів намиста. Воно підкреслювало статус і демонструвало фінансовий стан родини.
Прикраси були дуже дорогими – жіночий набір по вартості міг дорівнювати ціні за пару волів. Такі коштовності передавались поколіннями і ставали сімейними реліквіями.
Деякі аксесуари мали сакральне значення – наші предки вірили, що такі оберігають від злих духів.
Жіночі прикраси кінця ХІХ та початку ХХ століть
Мотиви традиційних прикрас ми успадкували від предків. У ці візерунки вони вкладали глибокий сакральний і обереговий сенс. Коштовності робили із різноманітних матеріалів – коралів, розписаного венеційського скла, бурштину, перламутрових мушель, бісеру, дорогоцінних металів.
Протягом багатьох століть прикраси змінювалися і вдосконалювалися народними майстрами. В кінці ХІХ і початку ХХ століть серед українських селян остаточно сформувалися найпоширеніші традиційні прикраси:
шийні та нагрудні вироби (намисто, салба, дукач, пацьорка, дукати, зґарда, ґердани, силянки і інші);
вушні прикраси;
нагрудні прикраси, які виконували ритуальні і захисні функції – оберігали людину від пристріту і всякого лиха. Такі носили на тілі. А все, що одягали поверх одягу – естетично доповнювало жіночий костюм.
Прикраси стали обовʼязковою частиною святкового вбрання.
Скільки коштували такі прикраси
Навіть бідні верстви населення намагалися не поступатися один перед одним у кількості прикрас. Їх купували на ярмарках і в торгових рядах великих міст. Часто коштовності привозили з далеких країв – Венеції і країн Сходу. Іноді набір жіночих прикрас міг коштувати більше, ніж будинок або пара волів.
Дуже популярним був червоний корал. Його ціна залежала від обробки намистин, відтінку, наявності тріщин. Оскільки привізний корал був дорогим, то бідніші верстви населення купували фальшивий з целулоїду.
За віруваннями наших предків яскраво-червоні намистини коралів на жінці означали, що вона здорова, а тьмяні попереджали про хворобу.
Також було розвинене і власне виробництво. Вмілі ремісники створювали справжні шедеври. Деякі жінки самостійно виготовляли “силянки” – виплітали ці нашийні прикраси із бісеру.
На Галичині, Буковині та Закарпатті виготовляли ґердани. Ця прикраса має вигляд довгої бісерної стрічки з різноманітними забарвленнями й орнаментами.
Регіональні особливості поєднання прикрас
Поєднання різних прикрас було обумовлено місцевими традиціями. У кожного регіону були свої комбінації. На Поліссі носили коралове і бурштинове намисто. Цей не дивно, адже цей регіон здавна славиться видобутком бурштину.
На Поділлі 5-10 рядів коралів доповнювали ниткою “баламутів”. Це намисто з перламутрової черепашки. Додавали ще ланцюжок з монетами і дрібним скляним намистом.
Баламути в Україні з’явилися у ХІХ столітті і, мабуть, мали східне походження. Вони символізували цноту, були атрибутом вбрання весільної матері – жінки, що замінювала на весіллі справжню матір нареченого або нареченої. Дівчата та заміжні жінки носили зазвичай один або три ряди намиста.
На заході України жінки традиційні прикраси поєднували з бісерними “силянками” та “писаними пацьорками”. Останні робили із венеційського скла. Воно було надзвичайно дороге, адже розписані вручну намистини привозили з далекої Венеції.
На Гуцульщині популярними були зґарди – литі латунні хрести, а також намисто-шелест. Його робили з маленьких круглих дзвіночків. Воно мало ритуальне значення, вважалося сильним оберегом. Це найстаровинніша з нині відомих слов’янських прикрас. Під час носіння металеві кульки всередині дзвіночків створюють тихий передзвін – наче шелест вітру або карпатської річки.
На Наддніпрянщині жінки носили намисто з коралів, дукачі з бантом або скляними бусами з монетами, а також бісерні лучки.
Сережки також були різноманітної форми. Могли містити геометричні фігури, мати підвіски зі скла, каміння чи бісеру. Дуже популярними були сережки у формі півмісяця.
” ”
–>
