Ледь не з першого дня повномасштабної війни тележурналіст із Чернівців Петро Гайдащук змінив мікрофон та студію на зброю та однострій. Протягом восьми місяців Петро пройшов майже всі воєнні гарячі точки.
Про це йдеться у публікації ” “
“Зібрав речі й пішов до свого підрозділу”
– З перших днів повномасштабного вторгнення я вступив до лав українського війська. Якщо бути точним, то 25 лютого. Річ у тому, що я – резервіст-контрактник, до вторгнення московитської армії був готовий з огляду на події, які відбувались до 24 лютого в інформаційному просторі. На мою думку, якщо ти народився українцем, є свідомим громадянином, то війна з Росією, на жаль, є очікуваною. З нею стикались наші попередники, і нам довелося. Саме тому 24 лютого, коли почалась велика війна, я без особливих вагань зібрав речі й попрямував до свого підрозділу, в складі якого виконую завдання й сьогодні, – ділиться Петро Гайдащук.
Хлопець зізнається, що військова справа була цікаво йому завжди.
– Свого часу я зробив перерву в роботі, щоби піти на строкову службу. Там мені пощастило отримати необхідні знання та навички. Пощастило тому, що не завжди строкова служба може тебе навчити військового ремесла. Після служби я уклав контракт у резерві та час від часу відвідував військові збори. Жодного навчання на момент 25 лютого, коли я прибув до частини, не було. Для мене і таких самих резервістів його і не мало бути. Весь задум полягав у тому, що першими прийдуть люди, які вміють тримати в руках зброю та мають мінімальні навички. Потрібно було дуже швидко зупиняти ворога. Я був готовий, тож залишалось тільки все реалізувати в реальних бойових умовах. Тому 26 лютого я вже був поблизу зони активних бойових дій, – каже хлопець.
На початку березня Петро був на Миколаївщині, згодом – на Херсонщині, а ще пізніше – на Донеччині…
– Розпочався мій бойовий шлях із перших днів березня. Довелося побувати у місті Вознесенськ на Миколаївщині. З Вознесенська ми рушили в бік Херсонської області, беручи під контроль населені пункти. Опісля ми звільняли села й утримували їх на півночі Херсонської області. Через декілька місяців нас перекинули на Донбас. Там два місяці ми утримували позиції на березі річки Сіверський Донець, перешкоджаючи росіянам зводити понтони та перекидати війська. Також довелося побувати неподалік Донецька, біля селища Піски. Далі була харківська контрнаступальна операція та взяття під контроль міста Ізюм, – перелічує Петро Гайдащук.
Кацапи мародерили, вбивали та руйнували…
За словами Петра Гайдащука, тамтешня місцевість після звільнення мала жахливий вигляд.
– Усюди, де ступив чобіт кацапського солдата, залишились руйнації, біль та страждання. Що довше чобіт топтався, тим гіршими були наслідки. В який населений пункт ми б не зайшли після росіян, усюди картина була майже однакова. Мародерство, терор та руйнації… Наприклад, на півдні регулярні російські війська поводилися більш “чемно”, ніж поблизу Києва. Натомість бойовики так званих ЛДНР на півдні наробили багато біди людям. А ось наші люди просто неймовірні! Коли заходили у звільнене село на півдні, на нас чекали та зустрічали, допомагаючи всім, чим тільки можна. Одного разу наші хлопці зайшли на вулиці, звільняючи село. Напроти них з одного подвір’я вийшла жінка з банкою молока, цікавилася, чи не голодні. Інші люди теж підбігали й запитували, чим допомогти. Ще йшов бій, працювала ворожа артилерія, але люди вже були готові якось допомогти, щоби росіяни не повернулись більше, – розповідає Петро.
На запитання, що на війні найскладніше, військовий відповідає: “На війні загалом усе складно. Перше, що бере в полон, – це страх. Ти розумієш, що пішов на війну добровільно, але страх все одно є, тож найперше потрібно не дозволити йому тобою опанувати. Потрібно зберігати здоровий глузд і намагатись робити все правильно. У бойовій ситуації тіло та інтуїція часто підказують, що робити. Надзвичайно складно втрачати знайомих та друзів, а особливо тих, з якими ти з перших днів. Як на мене, то на нас ще чекають важкі бої та складні ситуації, але найважче вже позаду”.
Люди на Харківщині очікували контрнаступу ЗСУ
Військовий розповідає, що жителі Харківщини дуже чекали військових ЗСУ, і контрнаступ став для них приємною звісткою.
– Ситуація в Ізюмі така ж, як на всій Харківщині, яка була під окупацією. Люди були майже пів року відрізані від інформації, не мали жодного зв’язку із вільними територіями країни. Контрнаступ ЗСУ для них був справжньою несподіванкою. Також це була несподіванка, щоправда, неприємна, і для окупантів, які хоч і намагались чинити спротив, але все ж втекли, залишивши нам багато техніки та боєприпасів. Наслідки “руского міра” нічим нас не здивували: зруйнована інфраструктура, гуманітарна криза, катівні та масові поховання замордованих місцевих мешканців, – ділиться Петро Гайдащук.
Лише через сім місяців Петро зміг приїхати додому, де на нього чекали рідні та кохана.
– Те, що тут відносно спокійно, тішить. Це результат нашої роботи – ЗСУ та інших збройних формувань. Я та мої побратими пішли воювати, щоб такі міста, як Чернівці, жили в мирі та спокої. Інша справа, чи цінують жертву наших вояків люди, чи замислюються над тим, якою ціною цей спокій щодня дається? Думаю, кожен має сам над цим замислитися. Здоров’я, піт, кров та життя вояка на передовій – це ціна спокійного ранку і вечора в тилу, – говорить захисник.
На питання, що Петро буде робити після закінчення війни, відповідає:
“Ще не вирішив, бо спочатку потрібно перемогти! Це ще досить довгий шлях, хоч ми ідемо великими кроками. Розслаблятися ще дуже рано, потрібно бути готовими до всього, адже попереду ще багато боїв, потрібно звільнити чималу територію. Це не просто війна! Це битва за право на наше існування як нації й держави. Потрібна консолідація всього народу. Війна прийшла у наш дім! І завданням кожного є по можливості зробити внесок у перемогу. А ще – бути готовим взяти до рук зброю. Особливо це стосується чоловіків та молодих хлопців. У потрібний час вони мають стати підмогою для тих, хто вже воює на передовій”.
Пишаємося нашим Героєм!
” ”
–>
