Фото надала Роксана Куранова
27-річна Роксана Куранова до початку повномасштабного вторгнення Росії працювала журналісткою. Навчалася дівчина у Маріупольському державному університеті на факультеті журналістики. Розповідає, що не народилася у Маріуполі, але 25 з 27 років там жила.
“Мої предки були з Маріуполя, але під час Другої світової війни вони опинилися в іншій країні, де народилися мама, а згодом і я. У 90-х ми повернулися у Маріуполь, де й жили до 24 лютого…”, – каже дівчина.
Кореспондентка ” ” поспілкувалася з дівчиною. Вона розповіла про блокадне життя в Маріуполі, дорогу до Чернівців та роботу в нашому місті. Далі подаємо її розповідь без авторських змін.
“Обстріли чули й до 24 лютого”
“Насправді для жителів Донецької області обстріли почалися дещо раніше, ще до 24 лютого. Окупанти обстрілювали околиці й села Донеччини, вибухи було чути в Маріуполі. То ніхто й не звернув особливої уваги на це, бо така наша реальність. За вісім років війни чути обстріли у Маріуполі – це не було чимось незвичним.
Я почала готуватися до війни ще до 24-го. Документи, якісь речі зібрала вже 22 лютого. У ніч, коли все почалося, не спала, спілкувалася зі своїми друзями з різних міст України. Усім було тривожно. Активні обстріли Маріуполя розпочалися ще до 05:00. Пам’ятаю, в один момент щось гепнуло так, що в автомобілях спрацювала сигналізація, трясло будинок.
Два місяці ми провели в Маріуполі. Ховалися у підвалі. Під обстрілами бігали до криниці набирати воду. Я вирішила їхати відразу, але рідні не хотіли, тому не могла покинути родину. Досить швидко вони усвідомили, що залишитися було великою помилкою. Відбувалося тотальне знищення міста. Через декілька днів вже просто не було можливості виїхати. Ми намагалися зробити це через “зелені” коридори, приходили на точку збору, куди приїжджали автобуси, а там виявлялося, що вони просто не їхали. Більшою проблемою було знайти продукти. Все дуже швидко зникло з прилавків, магазини були розтрощені. Ми разом із сусідами готували на весь під’їзд, так і змогли вижити. Іноді я бачила, як люди каменем валили дерева, щоб наколоти дров.
Мій будинок зазнав руйнувань, але не повністю. Через те, що у нас не було підвалу, ми весь час ховалися в укритті знайомих”.
“На фільтрації ставляться, як до другосортних”
“Я рада, що змогла вивезти свого кота. Його врятувало те, що 24 лютого я вистояла довгу чергу, щоб купити корм. І цього вистачило на два місяці.
Ми були змушені проходити фільтраційні табори, іншого виходу просто не було. У Маріуполі залишатися вже було неможливо. На той момент виходів на Запоріжжя чи Бердянськ просто не було. Вони з’явилися вже пізніше. Оскільки я дівчина, то розпитували про зв’язки з військовими, чи раптом не гуляла з ними. Я розуміла, що через свою професію, можу бути у “першому списку на підвал”. Але я зібралася і, напевно, через досвід спілкування з різними людьми, змогла це пережити.
На фільтрації до нас ставилися, як до людей другого сорту. Далі нас “поселили” у будинок культури, де довелося спати на бетоні. Ні літнім людям, ні дітям не дозволи спати на сцені, де дерев’яна підлога і все-таки було дещо тепліше”. Ось таке ставлення”.
“У російському таборі пробула хвилин п’ять”
“З табору, у який нас привезли після фільтрації, ми втекли. Він був розташований посеред поля, у незрозумілих наметах. Коли почали посеред ночі збирати документи, щоб вивозити людей, також незрозуміло куди, я підняла свою родину, взяли кота і просто втекли. Ще взяли кількох бабусь, яким також було потрібно дістатися хоча б до міста, де їздять потяги, маршрутки.
Тому у таборі провели хвилин п’ять. Неподалік були таксисти, які допомагали людям виїхати, звичайно ж, за гроші. Навіть змогли поміняти гроші. Але якщо в тебе зовсім немає грошей, щоб втекти, це дуже складно. Ти нічого не знаєш, що тобі робити й куди тебе відправлять.
Перед тим, як потрапити у Чернівці, я проїхала три країни: Росію, Естонію та Польщу. Кордонів, може, зо шість. Рідні мої залишилися за кордоном”.
Дівчина з Чернівців просто запропонувала пожити у неї
“Чернівці – це не заздалегідь заплановане для мого життя місто. Так склалося, бо мені тут запропонували роботу. Житло я теж знайшла дивом. Коли у мене вже нарешті з’явився зв’язок, я почала переглядати повідомлення. За кілька днів до війни у соцмережах познайомилася із чернівецькою блогеркою. Я просто, здається, їй відповіла на сторіз, що ніколи не була в Чернівцях, а вона мені відповіла: “А я ніколи не була у Маріуполі”.
І от коли вже перечитувала повідомлення, листувалася з нею, тоді вона запропонувала пожити в неї. Так і досі живемо разом. Я їй тоді написала, що їду в Чернівці працювати. Це якесь диво, що люди мене прийняли. Але, звичайно, сподіваюся знайти житло, якщо залишуся тут”.
Багато маріупольців відстоюють своє місто
“Зараз я розумію, що Маріуполь за останні вісім років став дуже сучасним містом. Коли ти там живеш, ти цього особливо не помічаєш. Тепер розумію, як місто зробили комфортним для людей, скільки зусиль було вкладено в реставрацію, у нові цікаві місця. Це те, яким воно мені запам’яталося, – молодіжним і комфортним, містом, яке може постояти за себе.
Згадую, як у перші дні територіальна оборона відважно нас захищала. Тому не здивована, як мужньо повелися захисники Маріуполя: азовці, патрульна поліція, морпіхи й інші підрозділи.
Можу сказати, що це місто класних людей. Коли кажуть, що за якимись там дослідженнями маріупольці дуже проросійські, для мене це дивно. Велика кількість людей відстоювали й продовжують його відстоювати. Якби не такий кровожерливий напад, коли нас обстрілювали зі всього, що є, я думаю, ми б вистояли. Місту просто не дали шансу.
Тепер зі мною завжди прапор Маріуполя. Новий мені подарували вже тут, у Чернівцях. Вивезла з собою й декілька уламків ракети. Коли ми спали з мамою у квартирі, вона впала неподалік. Уламки – це те, що влетіло у вікно. Це як згадка про те, що мало тебе вбити, але не вбило. Як талісман”.
[/center]
” ”
–>
