За даними перепису, яке проводило крайове жандармське управління у 1890 році, на Буковині проживало 50784 німці. Згідно з радянсько-німецькою угодою від 5 вересня 1940 року, їм було дозволено виїжджати у Німеччину. В архівних даних Чернівецької радянсько-німецької репатріаційної комісії вказано, що цією нагодою скористалось 44577 осіб німецької національності, йдеться у статті сайту “Територіальні громади Чернівецької області”.
У Красноїльську компактно проживало кілька сотень німців. Це були ремісники, склодуви, деревообробники. У місцині Єзар (нині 5 квартал Лаурського лісництва) знаходилась лісова адміністрація, якою керував німець Піклер. Споруда була зведена у 1934 році і досі збереглась у хорошому стані.
Поряд з цим будинком влітку 1940 року радянські прикордонники почали зводити заставу. Щоб пришвидшити темпи будівництва, до роботи залучили місцевих німців. Мовляв, допоможете, і можете їхати у свій фатерлянд. До весни 1941-го будівля застави була готова. На її першому поверсі (напівпідвальне приміщення) розмістили камери із загратованими вікнами, на другому жили солдати та офіцери.
Старожили розповідають, що начальником застави був татарин за національністю Сейфулін.
Що згодом трапилось з будівельниками – досі “вкрито туманом”. Одні кажуть, що їх таки відправили на історичну батьківщину, інші – що їх чекала гірша доля.
Від добра, яке принесла нова влада на буковинські терени, частина людей чомусь намагалась втекти в іншу країну. Але на заваді втечі був державний кордон.
У гірській місцевості легше було перейти через кордон. Місцеві жителі добре знали стежки, дороги та потічки, тому до них за допомогою звертались люди з Кіцманського, Заставнівського районів, приміських населених пунктів та м.Чернівців. За певну плату втікачів переправляли на румунський бік.
Про це розповів житель смт. Красноїльськ Георгій Перчик (на знімку), який живе на куті Тражани.
– Ось тут були хата і сарай, у яких збирались перебіжчики. Коли їх назбиралось 15-20 чоловік, ось цим потічком вночі проводили групу до кордону, – розповідає Георгій.
Другий маршрут був у місцині Лунка, де тепер дитячий оздоровчий табір.
– Люди були різні: прості селяни, торговці, один професор з Чернівців жив у нас більше тижня в очікуванні дня переходу. Одного разу групу запримітили патрулі. І один чоловік, у якого застрелили маму, відстрілювався, прикриваючи перебіжчиків, а коли останні досягли безпечної відстані, втік і сам, – додає 83-річна Зіновія Істратій.
Та не всім вдавалося перетнути кордон. Затриманих при переході приводили на заставу, закривали у камери, допитували з пристрастю, а потім… Потім, розповідають, розстрілювали. Трупи кидали у ями і прикривали кінським гноєм. Про ці подробиці розповів мені один чоловік з нашого села, який на заставі взимку працював опалювачем грубок. На жаль, до наших днів той чоловік не дожив. Він добре знав розпорядок життя застави: коли обід, коли у лазню йдуть, коли – відпочивають.
Після війни у цій будівлі була контора лісництва, згодом – гуртожиток лісорубів. Нині вона порожня, а загратовані вікна та камери нагадують про ті лячні часи. Лісничий Лаурського лісництва Григорій Істратій, завдячуючи якому я зміг поспілкуватись з очевидцями минулих подій, показав мені місце, де знаходяться могили втікачів, яким не поталанило, а також капличку, яку збудували лісівники поблизу.
Щороку на Вознесіння Господнє сюди приходять жителі селища, школярі і священик, відправляють заупокійну службу.
