На центральному кладовищі у Чернівцях відбулось поховання Героя Руслана Донця. Шостого травня під час бою біля Рубіжного Руслан отримав кульове поранення, через що загинув. Сьогодні ж чернівчани проводжали 40-річного новодністровця в останню путь.
Кореспондент molbuk.ua побував на прощанні з Героєм.
У передчутті цього дійства – всі почуття загострюються. Кава стає гіркішою. Сонце пече сильніше, а вітер віє холодніше. Заходжу в центральні ворота, де збоку бачу чоловіка і жінку. Про щось розмовляють. Підходячи до них, чую слова чоловіка до працівниці цвинтаря: “У нас два поховання – одне сьогодні і завтра ще молодого хлопця ховати будуть”.
“Тут десь мали ховати Героя? Ви не знаєте?”, – питаю.
“Знаєм, вони ще в церкві, скоро будуть їхати сюди. Можете зачекати на лавочці”, – відповідає мені директор кладовища.
“Добре”, – відповідаю.
Через 10 хвилин під’їжджає пані Оксана. Вона організовує усі поховання загиблих воїнів у Чернівцях.
“Із загиблим особисто не знайома, проте для мене він Герой, як і всі воїни, що загинули на війні”, – каже Оксана та швиденько біжить до автобусу, що приїхав із військовими, військовим оркестром та священниками.
Кілька хвилин і привезли самого Руслана. “Почали”, – крикнув диригент. Музикант стукнув тарілками, після яких всередині все стиснулось. Заграв оркестр та троє військових, перев’язаних через плече синіми стрічками, на чолі з прапороносцем рушили до Алеї Слави. Пам’ятна хода розпочалась.
Пройшовши до алеї, бачу, що усі позаймали свої місця, ніби репетирували. Зрозуміло чому…
Посередині герой, біля нього рідні. Трішки далі від алеї розташувалась також родина та близькі. Обличчя їхні білі, немов сніг, а самі вони мовчать – на сльози вже не було сил…
По боках стоять двоє військових з автоматами. Позаду ще військові, які тримають фото, хрест та прапори. За ріднею стоять священники. Зліва – оркестр, а справа ще військові, які несли труну.
Усі інші присутні – рятувальники, з якими Руслан працював, хлопці із ЗСУ та просто знайомі – стоять подалі від алеї в метрах 50. Священники розпочали служіння. Після тривалих церковних пісень та молитов чую, як одна з жіночок, що стоїть поруч мене, звертається до старшої за віком жінки, яка стоїть попереду, щоб допомогти їй потримати важкі жовто-сині квіти. В цей момент думаю, як добре, що люди єднаються, проте яким прикрим чином…
Після священників з промовою, яка розпочиналась з дуже болючих для усіх слів: “Не так ми мали з тобою, Руслане, зустрітись”, виступив класний керівник Руслана Віталій Самусь. Далі слово взяв один із офіцер ЗСУ та попросив хвилину мовчання в людей. Опісля наказав своїм підлеглим накривати труну кришкою та нести загиблого до місця поховання. Проте не так було легко це зробити. Кричавши, мама Героя схопилась руками за труну та не хотіла відпускати свого сина… Згодом її спільними зусиллями все ж таки забрали від воїна.
Розпочалась хода. Знову грають музиканти, проте з десятисекундними перервами. В ці перерви відчувається тиша, проте вона гучніша за будь-який оркестр…Знову дзвінкий звук тарілок, від яких всередині все більше і більше щось стискається, музиканти продовжують грати.
Пройшовши до місця поховання, військові востаннє відкрили кришку труни. “Русланчик, Боже, який молодий…”, – чую, як плачучи, говорить жінка, що стоїть поруч мене, в останніх рядах. Священник сказав промову, а також, що рідні можуть попрощатись із сином, чоловіком, батьком, братом та Героєм. Після чого відбулось поховання. Повертаючись до виходу, іду разом з чоловіком із ДСНС. Розповідає, що працювали разом.
“Руслан був дуже компанійським хлопцем”, – каже рятувальник.
Далі бачу класного керівника Руслана. Підходжу, щоб висловити свої співчуття та запитати про Героя. Говорити йому важко. Каже, що все написав на своїй сторінці у фейсбуці.
“…Випускників 2000 року життя порозкидало кого куди. Відтоді ми бачилися з Тобою двічі. А Ти все залишався таким, як і в школі: відповідальним, справедливим, цілеспрямованим і готовим завжди підставити плече. Дуже добре пам’ятаємо з класною мамою Тебе, як порядну, щиру, добру дитину. Активний у всіх справах, завжди дружній і чемний до всіх – друзів, однокласників, учителів. Досить було сказати: “Руля, треба!.”… Тепер, Ти – Воїн небесного легіону і будеш захищати з неба, прикриваючи нас своїми крилами…Немає таких слів, аби вгамувати пекучий біль втрати… Вічна пам’ять і слава ГЕРОЮ. Ніколи не пробачу рашистам!”, – пише Валерій у фейсбуці.
Висловивши співчуття чоловікові, бачу заплакану жіночку. Підхожу до неї та обіймаю. Вона тітка Руслана. Каже, що в нього залишилася дружина та дев’ятирічний син.
“Чому Бог забирає таких молодих? – здавалось би риторичне запитання ставить пані Марія, однак відразу відповідає на моє запитання: – Йому теж молодих треба”.
Пані Марія каже, що Руслану 22 квітня виповнилось 40 років, а побратими вітали його, поставивши святкову свічку в пластівці.
Ще раз висловивши співчуття, разом із усіма людьми іду до виходу.
Автор та фото: Женя Пірожков
–>
