Рзом із членами обласного та міського товариств політв’язнів і репресованих ми поїхали на місце страшної трагедії, щоби вшанувати пам’ять загиблих. Це сталося 5 липня 1941 року. Серед загиблих – студенти, представники інтелігенції з Буковини,Львівщини, Тернопільщини та Івано-Франківщини. Називають приблизну цифру – від 500 до тисячі. Хоча насправді кількість жертв невідома, також невідомі всі їхні прізвища.
Про це йдеться у публікації ” “.
Народилися на спецпоселенні
– Мені дуже близькі ці люди, їхні страждання, – каже 79-літня Анна Костельна. – Я народилася у 1941 році, коли саме сталися ці трагічні події. Пам’ятаю, як прийшли совіти, важкі післявоєнні роки: холод, голод. Мій чоловік Дмитро був репресований, провів 11 років на спецпоселенні в Сибіру. Коли ми одружилися, я поїхала з ним у Красноярськ, бо тут його не брали на роботу. Там народилася наша старша донечка Олечка.
Молодша, Любочка, вже в Чернівцях народилася. Ми навчили дітей та внуків шанувати все українське – мову, культуру, церкву, і пам’ятати про тих, хто постраждав за це.
– Ми із сестрою теж народилися на спецпоселенні в Забайкаллі,– пригадує Лариса Ключевська. – Моя мама Віра Сулятицька – вчителька з Галичини. Її забрали з уроку, кинули до в’язниці. Вона написала спогади про те, що їй довелося пережити. Ми із сестрою потім об’їздили ті місця.
– Родина батька Володимира була в УПА, за що його і вислали. Вони познайомилися на засланні, там одружилися. Відбули 10 років. Та навіть після реабілітації їм не дозволили повернутися в Галичину. Ми поселилися в Чернівцях. Я теж стала вчителькою, пропрацювала 35 років із дітками з особливими потребами. Моя мама брала активну участь у відродженні греко-католицької церкви на Буковині. На жаль, батьків уже немає в живих. Вони завжди показували нам приклад патріотизму.
– У нашій організації зараз налічується 1020 людей. Це не тільки політв’язні та репресовані, бо серед живих залишилися одиниці, а й їхні діти та внуки, – розповіла Галина Бойко, голова Чернівецького обласного товариства політв’язнів та репресованих, яка теж народилася на засланні. – Такі поїздки ми можемо здійснювати за рахунок коштів, які отримуємо за свої проєкти від департаменту соціального захисту населення ОДА. Торік ми відвідали меморіальний комплекс Дем’янів Лаз.
– Це урочище біля Івано-Франківська, місце масових розстрілів політв’язнів наприкінці червня 1941 року. Людей скидали у вириті котловани, засипали вапном, а потім заливали бетоном. Під час розкопок тут знайшли кістки і змогли ідентифікувати 524 особи. Була там жінка з немовлям на руках, обмотані колючим дротом. Нинішнього року ми побували на Путильщині. Наступного хочемо поїхати у Національний музей-меморіал пам’яті жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” у Львові.
Руки були зв’язані колючим дротом
Спершу ми заїхали в Заставну, де отець Василь відправив панахиду біля пам’ятного знака жертвам репресій, який відкрили у 1991 році. Зараз він перебуває в плачевному стані, видно, що ніхто не доглядає за ним. Запалили лампадки, розгорнули синьо-жовтий та червоно-чорний прапори. За словами Галини Бойко, на Заставнівщині були репресовані 1885 осіб, яких вивезли до Сибіру або розстріляли.
Ще один молебень відслужили біля пам’ятника репресованим у селі Товтри. Він теж занедбаний, все заросло травою.
Пані Галина розповіла історію цього пам’ятника: “Відкрили його у 2009 році за ініціативи Тетяни Бойчук. Вся її родина була членами ОУН. Їх заарештували і вивезли в Сибір. Перед відкриттям пам’ятника його облили вночі білою фарбою. Це виявив сільський голова Віктор Коханий, який до ранку відтирав фарбу. І коли приїхали гості, пам’ятник був уже чистий. Винуватців міліція не знайшла, хоча всі знали, хто це зробив”
У Кострижівці поминальні заходи відбулися біля монументу, на якому зображено зірваний міст і напис: “Вічна пам’ять політичним в’язням, загиблим від рук радянських карателів 5 липня 1941 року у водах Дністра. Споруджено на честь 75-річчя”. Зібралося багато людей.
Неподалік видніється довгий залізничний міст через річку, звідки скидали вагони з політв’язнями. Ми пройшлися ним. “Я глянула вниз – і серце завмерло в грудях. Подумала, як страшно було людям, коли вони падали у цю прірву”, – ледь стримує сльози Галина Бойко.
Біля Дністра зустрічаю місцеву мешканку, яка проживає неподалік мосту.
“У нас в селі всі знають про цю трагедію, – запевнила пані Марія. – Очевидці розповідали, що вагони стояли на колії, через загратовані вікна виглядали чоловіки та жінки, були навіть діти. Було дуже спекотно, то вони просили води. Та солдати не дозволили наблизитися до них. Дністер тоді був набагато глибший, ніж зараз. Вагони з людьми горіли і падали вниз. Казали, що вода кипіла і було чути страшні крики. Коли пізніше знаходили трупи, то руки в них були зв’язані колючим дротом.
Кам’яний хрест встановили і на другому боці Дністра у Заліщиках. На ньому напис: “Цей хрест є пам’яттю в’язням, які загинули влітку 1941 року від рук НКВС, вкинуті з вагонами у води Дністра”.
Про трагедію на Дністрі пише в книзі “Кострижівка – перлина Дністровського каньйону” історик-краєзнавець Микола Черешнюк. Напередодні війни внутрішні тюрми НКВС Західної України були переповнені в’язнями. Станом на початок червня 1941 року в розрахованих на 30753 особи в’язницях утримували 72768 людей.
Всіх політичних в’язнів треба було терміново вивезти до Сибіру. Однак блискавичний наступ німецьких військ, нестача транспорту унеможливили виконання цього плану. Так були сформовані “вагони смерті” із сотень політичних в’язнів Чортківської, Чернівецької та Коломийської в’язниць, яких поховали у водах Дністра.
Микола Рубанець, який займався розсекреченням документів в СБУ, сказав, що він не натрапляв на документи про трагедію на Дністрі. Але переконаний, що вони можуть бути, тому треба шукати.
– Ми – нащадки тих, кого вивозили, катували. Будемо нагадувати, що ми є, не дамо забути про ті страшні події, – запевнила Галина Бойко.
” ”
