Серед визначних діячів чернівецької історії особливе місце належить єпископу і першому митрополитові Буковини і Далмації Євгенові Гакману.
Десятиріччями це ім’я перебувало в забутті, і лише з утвердженням демократичного ладу, проголошенням державної незалежності України та відродженням Української православної церкви відродилася й пам’ять про славного буковинця.
Народився він у 1793 року в українському селі Васловівцях в селянській родині, яку односельці називали Горяками, бо хата Василя Гакмана, Євгенового батька, стояла у горішній частині села. Завдяки своєму дядькові Гнатові Гакману, ієромонаху й учителю Закону Божого, а відтак й архімандриту, Євген і його молодший брат Микола одержали можливість навчатися. Успішно закінчивши Чернівецьку гімназію і “філософський заклад” при ній, де готували до вступу до вузу, Євген був направлений на теологічні студії до Віденського університету як стипендіат Буковинського православного релігійного фонду. У Чернівцях планувалося тоді відкриття духовної семінарії, для якої потрібні були викладачі з вищою богословською освітою.
Столиця Австрії справила величезне враження на молодого буковинця, який відтак усе життя залишався палким прихильником імперії і цісарської влади. В його душі зміцніла притаманна селянству віра в доброго цісаря.
Після закінчення університету в 1823 році Гакман повернувся до Чернівців, де був висвячений на диякона й ієромонаха. Через те, що справа з відкриттям семінарії затягалася, він кілька років був катехитом, тобто викладав Закон Божий у православній тривіальній школі.
1827 року о. Євгена Гакмана призначають професором Біблійних студій у щойно заснованій Чернівецькій духовній семінарії. Як викладач, він відзначився суворістю щодо семінаристів, прагнув таким чином піднести загальний рівень священницького стану, який був на той час не вельми високим.
У вересні 1834 року помер єпископ Буковини о.Ісайя Балошескул. Православна консисторія – дорадчий орган єпархіального управління – подала кілька кандидатур, у тому числі о. Євгена Гакмана, на розгляд цісара Фердинанда. Принагідно варто зазначити, що Буковинська православна єпархія, створена 1781 року на основі Радівецького єпископства, була автономною. Лише в догматичних питаннях вона підлягала Сербській митрополії у Карловіцах. Однак призначав єпископа Буковини сам австрійський імператор.
Останній особисто знав Євгена Гакмана, який, за деякими твердженнями, ще навчаючись у Віденському університеті, разом з іншими кращими студентами, був запрошений на прийом до цісаря і відтак займався зі спадкоємцем престолу архікнязем Фердинандом основами “волоської” мови.
8 травня 1835 року цісар іменував о. Євгена Гакмана єпископом Буковини, а 15 серпня у Карловіцах відбулась хіротонія, тобто висвячення його в єпископський сан.
Чи був єпископ Євген свідомим українцем? Численні факти свідчать, що владика не розумів корінних інтересів своєї нації, хоча не цурався свого походження, навпаки – неодноразово підкреслював його. У побуті й спілкуванні з українцями він розмовляв рідною мовою. Відомі випадки, коли він навіть на урочистих обідах, на яких були присутні вищий клір та представники державної влади на Буковині, саджав біля себе свою стареньку матір, одягнену в український народний стрій.
У важливих політичних питаннях владика Гакман відстоював загальнобуковинські інтереси, що особливо яскраво проявлялося під час боротьби за автономію Буковини у 1848-1849 роках.
Владика Євген стояв біля витоків крайового самоврядування Буковини. Коли навесні 1861 року вперше зібрався Буковинський сойм, то його маршалком (головою) обрали саме Гакмана.
Зрозуміло, що головну увагу владика приділяв не політиці, а справам єпархії, піднесенню освітнього рівня духовенства, будівництву храмів тощо. Саме він домігся реалізації здавна обговорюваного плану побудови в Чернівцях кафедральної церкви Св. Духа. 15 липня 1844 року єпископ Євген заклав перший камінь у фундамент цієї церкви, а 17 липня 1864 року освятив збудований храм.
Одночасно була споруджена й церква Св. Параскеви – одна з найгарніших у Чернівцях. Владика був головним ініціатором будівництва ансамблю єпископської (митрополичої) резиденції, яка відтак стала окрасою Чернівців.
Сам владика жив скромно, як монах, у чужому будинку, безкоштовно наданому йому та його брату, професору теології Миколі Гакману, бароном Мустяцою. Будинок розташовувався на вулиці Шнірха (нині вулиця Шептицького).
Головним здобутком всього життя єпископа було піднесення Буковинської єпархії до гідності архієпископства і митрополії. Указом цісаря Франца-Йосипа І від 23 січня 1873 року владика Євген був іменований архієпископом Чернівецьким і митрополитом Буковини і Далмації. Однак на вершині тріумфу сили покинули 79-річного пастиря. В ніч з 11 на 12 квітня, під час перебування у Відні, митрополит помер. Його тлінні останки були привезені в Чернівці, і після відповідних церемоній поміщені на вічний спочинок у його дітищі – кафедральній церкві Св. Духа. Комуністична влада, як відомо, позбиткувалась над прахом владики, викинувши його з церкви на початку 60-х років.
(З книги “Чернівці: 1408 – 1998 (Олександр Масан, Ігор Чеховський).
” ”
