Клокучка – це ще один мікрорайон, який більше схожий на сільську місцевість. Причому що далі заїжджаєш, то більша схожість.
Про це йдеться у публікації за 10 червня, пише molbuk.ua
Попросила знайомих на легковику підвезти мене на Клокучку. Їдемо вгору вулицею Бережанською. До школи №12 (вона тут єдина в цьому районі) дорога ще асфальтована, хоч і з ямами. Видніються магазини і багатоповерховий гуртожиток. Туди-сюди снують люди, вирує життя. Та за школою асфальтована дорога різко переходить у гравійну. Мої знайомі, які не часто бувають у цьому районі, їдуть і не можуть стримати емоцій.
“З кожним роком земля просідає”
“Та як же так можна, це місто чи вже село? – вигукує товаришка. – Як так не дбати про людей? Як їм тут їздити? Це ж машини оббиваються. Зараз ще хоч дощ пройшов, то немає сильної пилюки. А я лише можу уявити, яка курява здіймається в суху погоду. Та й камінчик може з-під колеса вистрибнути і в голову поцілити чи скло розбити в машині. Дітям небезпечно ходити такими дорогами до школи!”
Я слухаю цю гнівну тираду, а сама все ж намагаюся звертати увагу на хороше. Тут і справді по-сільському гарно та затишно. Квітнуть дерева, кущі, розливаються п’янкі аромати. З дворів спокусливо витягують гілки черешні з майже достиглими плодами.
Виходжу з машини і повертаю у перший провулок Золочівський. Саме тут першого квітня 2016 року стався зсув, який пошкодив кілька будинків. Пам’ятаю ті великі тріщини у стінах і засмучені обличчя власників.
Цікаво, як вони зараз..?
Підходжу до будинку №7 – саме він найбільше постраждав від зсуву, бо крайній біля глибокого урвища. Звертаю увагу, що земля помітно просіла, потягнувши за собою і частину огорожі. Тріщини павутинням розповзлися по всіх стінах будинку. Виходить господиня – Надія Рудакова.
“Ну, як у вас справи?” – запитую і пояснюю, хто я.
“Та ніяк, – відказує Надія Іванівна. – Немає нічого доброго. Земля потроху сунеться, осідає, тріщини розширюються. Щороку, як сходить сніг, перевіряємо, чи не зсунулася земля ще більше. Страшно тут жити, але що ж робити? Так, нам пропонували перебратися до гуртожитку на вулиці Полєтаєва. Давали крихітну кімнатку площею 18 квадратів. А нас у будинку живе п’ятеро, включно з внуком-школярем. Як ми всі там розмістимося? Це називається “на тобі, Боже, що мені негоже”. Пізніше пропонували дві кімнати у гуртожитку на вулиці Луковецькій. Але це все одно неспівмірний обмін. Тут у мене два житлові будинки, дев’ять соток городу. А там що? Дадуть так, аби поставити собі галочку, що забезпечили житлом. Але його ж не віддадуть нам у власність: знаю, що там родини мешкають по 25-30 років і досі не стали власниками. Тому ми тут будемо “до побєдного”, поки не запропонують щось нормальне. Добре, що ми у 2014 році стягнули будинок армопоясом, то ще більш-менш тримається”.
Жінка запрошує мене зайти на подвір’я і веде до меншого помешкання. Каже, колись син там хотів окремо відселитися, ремонт зробив. А тепер там уже неможливо жити: стіни перекосилися, підлога розкололася навпіл, утворивши яму, у вікнах зяють діри.
Не в кращому стані і більший будинок. Газу тут взагалі немає: топлять дровами. Та все ж Надія Іванівна зуміла облаштувати затишок: на підвіконнях стоять вазони з квітами, у дворі – столик під виноградом, у грядочках росте зелень. За ногами бігає білий цуцик. А ще – черешня!
“Хочете?” – жінка притягує одну гілку до мене і зриває кілька червоних плодів. На смак вони просто чудові, тож я з задоволенням наминаю.
“І де б я так могла у гуртожитку поласувати черешнями? – каже пані Надія. – Це мій рідний дім, і я так не хочу його покидати. Все ж таки прожила тут все життя…”
Маршрутки у вихідні не їздять
Дякую за черешню, прощаюся і йду далі. У городі порається Марія Василівна, мешканка будинку №1 цього ж провулку. Запитую, як їй тут живеться.
“Дороги погані, – відказує жінка. – І транспорту майже немає. Оце коли послабили карантин, то дали сюди два автобуси маршрутки №43. Він їздить що 50 хвилин. Але тільки в будні, на вихідні і державні свята його немає. То ми вже звикли пішки ходити або просимося під’їхати з тими, у кого є машина”.
За словами місцевих, поблизу – лише один магазин. Найосновніше вони купують у ньому. А “по-серйозному” закуповуються раз на тиждень-два, спускаючись до міста. Люди вже настільки звикли до такого життя, що не розповідають про це з якимось обуренням.
Поблизу магазину сидить пара пенсіонерів. Припікає сонце, тож вони заховалися від нього під дахом. Кажуть, чекають на маршрутку, щоби їхати на дачу.
“Ще років 5 тому я читав в інтернеті, що запланували тут заасфальтувати дорогу. Але її й досі не зробили, – зауважує Олексій Михайлович. – А ще тут зупинки немає. Чекаємо на маршрутку, то добре, якщо магазин відчинений і нас пустять відпочити. А так навіть ніде присісти. Мені 78 років, коліна болять, стояти не можу. То підстеляю пакет і сідаю на бетон, а що робити. А якщо дощ, то куди ховатися? Було би добре, щоб облаштували зупинку з лавочкою та навісом”.
Нарешті під”їжджає маршрутка №43 і пенсіонери поспішають зайняти місця. Водій на хвилинку виходить подихати свіжим повітрям. Хоча й дихати особливо нічим – повітря стало сухим, і після проїзду транспорту здійнялася курява. Цікавлюся, чи зручно їздити гравійною дорогою.
“Та де там зручно! – відказує водій. – Ви ж бачите, які дороги? Це тільки такий “пазік”, як мій, тут може проїхати. Але я тішуся тим, що роблю корисну справу – перевожу людей. Може, колись і мені хтось щось добре зробить…”
