П’єр Солер – колишній французький військовий-десантник. Зараз чоловік на пенсії. Йому 71 рік. Проте відколи в Україні почалася війна, в автобусі з причепом, який купив сам, П’єр їздить до України та доставляє гуманітарну допомогу бійцям.
Кореспондентка ” ” зустрілася з П’єром під час поїздки на фронт.
У підпорядкуванні мав 1200 бійців
– Я ніколи не був хорошим учнем у школі. Мені не подобалося вчитися. Коли мені було 17 років, я пішов до академії й сказав, що хочу бути викладачем спорту. Мені відповіли: “Ні, оскільки ви не закінчили школу, то вам нічого тут робити – ідіть в армію”. Так я опинився в армії. Це було так: сьогодні зібрався, а завтра поїхав. Прийшов до мами й сказав, що йду до армії. Вона зітнула і сказала: “Нехай тебе благословить Господь”. В армію також нелегко було потрапити: там суворий відбір на витривалість. Після цього я вчився шість років, обрав парашутний спорт. Мій штаб-офіцер запитав, чи я не хочу піти до офіцерської школи й здобувати ще одну освіту. Я відмовився, бо не люблю вчитися. Та офіцер сказав коротко: “Ти збираєшся і йдеш в офіцерську школу!” Вибору у мене не було, тож я знову пішов вчитися на п’ять років, – жартує П’єр. – З офіцерської школи я вийшов лейтенантом й обрав парашутні війська. Що два роки я змінював місце служби. Служив у трьох різних підрозділах – у Франції, в Конго, Камеруні. Пройшов усі офіцерські рівні.
Також П’єр має досвід служби у Лівані, де роками триває конфлікт на півдні країни.
– Це була буферна зона, там було доволі жорстко. Потім я потрапив до Чаду (держава в Африці – авт.), там два угруповання боролися за владу, – згадує П’єр.
За увесь час служби спецпризначенець здійснив сімсот стрибків із парашутом.
– Для спецпризначенця сімсот стрибків – це норма. Найбільше запам’ятався другий стрибок, адже вперше ти боїшся боятися, бо за тобою хлопці, які можуть насміхатися. А от під час другого стрибка у тебе починають тремтіти ноги. Потім вже звикаєш. Стрибки бували різні – і вночі, і вдень. Бували й випадки різні. Я командир, за мною – хлопці, а то ніч, нічого не видно. Дивишся – там вогонь, там вогонь, і ти повинен стрибати перший. У моєму підпорядкуванні було 1200 бійців, – каже П’єр.
“Я побачив там сум і жах”
У П’єра є п’ять доньок і вісім онуків. Коли Росія напала на Україну, то П’єр не міг лишатися осторонь.
– Моє внутрішнє відчуття мені підказувало, що хочу бути поруч з цими хлопцями (бійцями ЗСУ, – авт.). Мене дуже вразило те, що відбувається в Бучі й Ірпені. Тоді я вирішив, що хочу бути з Україною. У березні 2022-го я звернувся до своїх друзів-волонтерів і запитав, хто може підтримати мене. Ніхто не відреагував… Тому я приїхав сам. У мене склалося погане враження про Львів. Я побачив, що люди гуляють, що вони далекі емоційно від війни. Коли я вперше приїхав до Львова і це все побачив, то повернувся до Франції. Уже вдома я купив автобус і причіп до нього і знову поїхав до України. Наступна поїздка була до Миколаєва й Херсона. Я побачив там сум і жах, який переживають люди. Вони живуть у руїнах. Ще я потрапив до Очакова. Воно мене шокувало: це місто-привид. На вулицях порожньо. Люди виходять з укриттів лише для того, що піти до центрів видачі їжі. Мене зараз дуже турбує ситуація, яка відбувається навколо України з погляду Штатів та Європи. А ще мене бентежить, що чоловіки втікають за кордон замість того, щоби обороняти свою державу, – підсумовує П’єр.
Наразі колишній спецпризначенець активно допомагає українським бійцям, доставляє гуманітарну допомогу та медикаменти, медичне обладнання у військові госпіталі.
П’єр переконаний, що перемога буде за Україною, однак для цього народу потрібно згуртуватися і працювати для однієї мети.
” ”
–>
