Віталій ЯЗВЕНКО – головний сержант Нацгвардії України. Що таке війна, 30-річчний нацгвардієць знає дуже добре, адже не раз дивився їй просто в очі. Чоловік обороняв Рубіжне, Лисичанськ та Сіверодонецьк.
Про це йдеться у публікації ” ”
Сьогодні Віталій служить у Чернівцях та проводить заняття для чоловіків, які прийшли служити до Нацгвардії.
– Для мене війна почалася ще у 2014 році. Я родом із Луганщини, з містечка Рубіжне. Військовим став у 2019 році. До того працював на ринку. З початком війни окупанти сильно обстрілювали околиці нашого міста, зокрема й об’єкти критичної інфраструктури. Щодня я бачив пересування ворожої техніки та жахи, які вчиняли окупанти. Тоді зрозумів, що цивільним бути не можу, і вступив до війська. На той момент мені було 26 років. Спершу було важко. Однак з часом почав опановувати військову справу. Зараз я головний сержант роти, – ділиться Віталій Язвенко.
З поведінки окупантів часом ставало смішно
За словами головного сержанта, окупанти не очікували такого спротиву наших військ, у них виникала істерика.
– Я ніколи не забуду перші дні повномасштабної війни. Тоді разом із підрозділом ми обороняли наше місто. Противник захопив сусідні міста біля Рубіжного. Нашим головним завданням було втримати позиції. Коли противник наближався до Рубіжного, ми були у бойовій готовності. Кожен із нас мав чітко виконувати свої завдання. Відбивалися ми протягом трьох місяців. Нам вдалося отримати рацію ворога, і всі їхні перемовини ми знали та чули. Дуже смішно було чути істерику окупантів: “Їх там триста людей, вони гатять по нас!” Хоча нас насправді було в рази менше, – пригадує військовослужбовець. – Найважче було на позиції в будівлі за 70 метрів від лісу, а у лісі дислокувався ворог. Ми мали рацію супротивника, усі їхні перемовини слухали. До прикладу, стоїш на посту, а окупанти передають по рації, що саме по цій будівлі буде працювати авіація. Тоді частина підрозділу прямує до укриття, а частина повинна бути на позиціях, тому що проходитиме ворожа піхота. Якщо піхоту не зупинити, ворог просунеться по лінії фронту. Оце очікування смерті – найстрашніше. Емоційно це дуже важко. Кожна людина переживає усе по-своєму, я, наприклад, посивів.
“Останній погляд побратима не забудеш ніколи”
Після Рубіжного Віталій обороняв Сіверодонецьк, а потім Лисичанськ.
– У цій війні для мене найболючіше – втрачати товаришів. Тих, які за роки служби стали рідними. Аж раптом посеред поля бою він отримує поранення, ти його рятуєш, накладаєш турнікети, бандажі й розумієш, що це марно… Останній погляд побратима не забудеш ніколи… Після оборони Рубіжного ми воювали у Сіверодонецьку та Лисичанську. У Лисичанську окупанти взяли нас у кільце, і тоді вище командування віддало наказ вивести наші війська. Тоді ми передислокувалися до Слов’янська та несли службу там. Згодом мене перевели до Чернівців. Тут я займаюся із новоприбулим складом, веду бойову та спеціальну підготовку, – підсумовує військовослужбовець.
” ”
–>
