На Буковині попрощалися з військовим із Хотина Павлом Якимчуком. Йому було лише 24.
Про це повідомляють “Хотинські вісті”.
Молодий боєць Павло Якимчук помер від важкого поранення, яке отримав під час виконання бойового завдання
25 лютого навіки перестало битися його хоробре серце. Воїну не було ще й 25 років – мало виповнитися влітку на Петра і Павла…
За його плечима було три роки служби за контрактом у Чернівецькому прикордонному загоні. Рішення служити саме там прийняв свідомо, приваблювала перспектива подальшого навчання. Як розповів батько Павла, він здобував вищу юридичну освіту, вже успішно склав іспити у вузі, мав захищати диплом. Але повномасштабна війна усе кардинально змінила.
Наприкінці лютого Павло перебував під Києвом у селі Дружківка на Житомирській трасі. На власні очі бачив довжелезні колони танків окупантів. Розумів, яка це велика загроза, яку біду принесли російські війська в Україну. І був мотивований стати на її захист. Говорив: “Як не ми, то хто?”.
– Син пішов добровольцем. Потрапив в інженерні війська, був сапером-радіотелефоністом в інженерно-саперному підрозділі, що здійснював розмінування та забезпечення зв’язку на Сумщині, – говорить батько військовослужбовця Олександр Вікторович Якимчук. – Про те, чим саме займався на фронті, розказував дуже мало. Здебільшого спілкувався зі старшим братом Олександром. Бо хвилювався про матір, у якої слабке здоров’я, а з початком повномасштабної війни у неї стався гіпертонічний криз. Тож нам з дружиною майже нічого не розповідав. Лише одного разу сказав, що рашисти використовують такі маленькі пластикові міни, що їх навіть металошукач не виявляє, тож можна виявити тільки щупом..
Згодом, після новорічно-різдвяних свят, їхній підрозділ спрямували на Бахмутський напрямок.
Саме там, виконуючи бойове завдання, 11 лютого Павло отримав важке поранення. Із поля бою винесли побратими.
Про це розповідає брат бійця Олександр:
– Із кулеметним пораненням у живіт його хлопці тягнули на собі більше 3 кілометрів. Доставили до цивільного реанімобіля, ним везли в Дніпропетровську обласну лікарню ім. Мечнікова. Дорогою його серце двічі зупинялося, але медики знову запускали. Потім потрапив до реанімації. Я приїхав до нього, однак так і не поговорив востаннє, бо брат був у важкому стані. Не приходячи до тями, помер… На превеликий жаль, лікарям не вдалося його врятувати.
Не стало світлої та щирої людини, ця втрата болем озвалася у серцях багатьох. У соцмережах його знайома написала дуже зворушливі слова: “Неймовірний хлопець. Безкінечно добрий і спокійний. З перших днів став на облік і довго просився, щоб його взяли воювати, бо за плечима була недавня служба на кордоні. Довго не брали… На плечах таких тримається наш світ. Спочивай з миром, ти назавжди залишаєшся поруч з нами у вітрі, у сонячних проміннях, у коливанні трави… Бережи, Боже, наших захисників”.
Війна кривава і безжальна. Щодня гинуть кращі з кращих. Не забуваймо ні на день, яка висока ціна нашого спокою, мирного неба над нами. Адже тисячі захисників і захисниць у надзвичайно важких боях виборюють право на життя для всієї української нації. Їхня щоденна бойова робота – справжній та неоціненний подвиг, який часто коштує життя…
” ”
–>
