“Руська рада” була свого роду політичним клубом або політичним товариством і складалася з тих самих представників, що й “Руська Бесіда”.
Так звані народовці, яких об’єднували ці два товариства, вважали себе політичними діячами, які репрезентують весь український народ, йдеться у книзі “Буковина: її минуле і сучасне” (Д. Квітковський, Т. Бриндзан, А. Жуковський).
Вони навіть не думали про створення якоїсь політичної партії із політичною програмою.
Проте, під впливом політичних процесів, які відбувалися, зокрема, на Галичині, політично-партійних рух розпочався й на Буковині. У 1907 році була створена “Національна Рада”, завданням якої було заснувати народну партію. Ще тоді був великий спротив щодо створення партії на Буковині, однак після непорозуміння між Ст. Смаль-Стоцьким та М. Васильком, заснували так звану націонал-демократичну партію.
Вона продовжувала традиції та політику народовців, хоча вже й мала партійну програму. Ця програма не виходила поза рамки австрійської конституції, а її єдиним політичним постулатом було здобуття якомога більших можливостей для буковинських українців на просвітньо-культурному та економічному полі.
Ця партія була лояльною до австрійської держави. Вона мала за собою величезну кількість українського буковинського населення й була, так би мовити, правлячою в регіоні партією. Партійним органом був “Народній голос” (1911-1915 рр.), редагований Ю. Сербинюком. Раніше народовці не мали свого партійного органу, тому й користувалися “Буковиною” для своєї мети.
В останні роки перед Першою Світовою війною виникла неофіційна, позапрограмна ідея з’єднати в одне політичне “тіло” Буковину, Галичину, Волинь і Поділля у рамках Австро-Угорської імперії, проте ця мрія не була втілена.
В опозиції до націонал-демократичної партії була радикальна партія Буковини, яка виникла в 1906 році. Вона переважно складалася з молодого енергійного “учительства”, яке “поборювало занадто сервілістичну поставу народовців до австрійської держави”.
Ця партія не виходила у своїй програмі із заперечення окупанта, але обстоювала думку, що “замість просити й жебрати, українці мають домагатися і жадати”. Різниця між двома партіями була більше у революційних гаслах.
“Не провадили ніякої іреденти й не думали розлучатися з австрійськими монархами. Проте, порівняно з архильояльниною поставою націонал-демократичної партії, радикальна партія принаймні вносила новий, свіжий дух, гіднішу поставу в політичне життя українців Буковини”, – йдеться у книзі “Буковина: її минуле і сучасне”.
Лідером радикальної партії був Теодор Галіп, а представниками її були Ілько та Остап Поповичі, Наполеон Бігарій, Г. Гордий та інші.
Третя партія на Буковині – соціал-демократична, представниками якої було українське робітництво. Вона стояла в опозиції до перших двох партій та сповідувала “інтернаціональний соціалізм”. Заснована у 1906 році, вона мала гасло: “Пролетарі усіх країн, єднайтесь”. Офіціозом партії був тижневик “Борба”, а її лідером був Осип Безпалко.
Ця партія мала досить організовані кадри, але її інтернаціоналістичні гасла, боротьба проти релігії та священицтва не мали великої підтримки серед буковинців у селах.
Спроби створити четверту українську партію на Буковині, після конфлікту між Смаль-Стоцьким та Васильком, не увінчалися успіхом. Не лише тому, що війна, яка назрівала, не дозволила цього, а й через те, що ані один, ані інший “не мали нових ідей, нових політичних програм, на яких була б змога заснувати нову партію”.
Українська Народна Партія, як опозиційна політсила Смаль-Стоцького до націонал-демократичної партії, очолюваної Васильком, не могла створити нової програми. Зрештою, орган цієї партії “Україна” (1912-1914 рр.) “вніс трохи свіжості в українське буковинське життя, підніс тут національну температуру”. Проте, особливого значення тут не мали ані ця партія, ані її орган.
