На Харківщині у звільненому селі розповідають про звірства окупантів, коли чоловікам у підвалах доводилося кричати “Слава Україні”, щоб били їх, а не катували дітей.
Про це повідомляє ТСН.
Прикордонні села на Харківщині щодня потерпають від обстрілів окупантів, снаряди летять по хатах мирних жителів. Попри це там проживає ще кілька сотень людей, і серед них ті, хто відчув на собі звірства росіян ще за часів окупації. Селище Козача Лопань сім місяців було під окупацією, звідси до кордону з Росією – близько трьох кілометрів. Від першого дня повномасштабного вторгнення тут хазяйнували окупанти, насамперед почали зачистку серед місцевого населення. “Вони заскочили. Поклали нас усіх на землю. Навіть 4-річну дитину теж поклали на землю. Запитують мене одразу: “Прізвище?” Я кажу, що Дигало. Вони сказали: “Так, це він”, – пригадує місцевий мешканець Олег.
Він опинився у так званих списках на підвал, бо місцевий депутат. За це його кілька тижнів катували – спершу били палицями, кулаками, потім струмом, але й цього катам було мало. “Вони сказали, що зараз привезуть мою 17-річну дочку, розв’яжуть мені очі й ґвалтуватимуть купою. І що це буде на моїй совісті. Дякувати Богу, вони цього не зробили. Почали бити сина. І це тривало впродовж 4-х діб”, – розповідає чоловік.
На залізничній станції рашисти облаштували катівню для місцевих. Після знущань пана Олега кинули до підвалу, а на другому поверсі в цей час знущалися над його сином. Чоловік чув крики рідної дитини і не міг нічого вдіяти. Врятував сусід по камері, він відволік окупантів і взяв удар на себе. Нині його доля невідома. “Я дуже хотів би з ним зустрітися. Тому що ця людина, ну ось просто… Він на мене спирався і каже: “Треба рятувати дітей”. Він підвівся і каже: “Слава Україні!” І ці виродки почали бити його, били його дуже сильно. Ми так по черзі підводилися і казали це, їх це дуже сильно дратувало”, – пригадує Олег.
За що били, що хотіли дізнатися, окупанти не говорили. “Казали лише, чому не воював за “ДНР”, “ЛНР” у 14 році? Ось як вам було все одно чи не однаково? Такі тупі питання були. А я відповів, що так, я не воював – мене ця сторона не цікавила, їхня сторона не цікавила”, – переповідає чоловік.
Так само рашисти вдерлися і до хати Євдокії Семенівни. З подвір’я викрали автомобіль її сина. “До нас у хату зайшли 14 солдатів і давай шарити по всій хаті. Лазили в погріб, лазили на горище. Вони нічого не пояснювали. Хтозна що шукали, ми боялись рота розкрить, мовчали”, – розповідає жінка.
Пані Євдокії 97 років і за свій вік пережила вже другу окупацію. “Я ніколи не думала, що вони по-звірячому ставляться до українського народу. Це не солдати. Пережила війну – 41-45 рік, була в окупації, але такого звірства, як росіяни діють, такого не було”, – переконує бабуся.
Козачу Лопань рашисти поливають снарядами щодня – артилерійські атаки, ракетні удари. Росіяни руйнують хати та вбивають мирне населення. А прикута до ліжка пані Євдокія і під час обстрілів мріє лише про одне. “Велике бажання у мене – дожити до перемоги. Щоб повністю Україна звільнилася. І Донбас щоб наш був, і Крим щоб наш був”, – каже вона.
Над селищем вже майорять українські прапори, рашистів тут немає понад місяць. Втім руїни, щоденні обстріли та спроби повторного наступу окупантів не дають місцевим забути про жахи “руского міра”.
” ”
–>
