Чернівчанка Олена Фоменко служить у війську з двома синами
З 2014 року психологиня займалася реабілітацією учасників АТО, допомагала їм вийти зі стану війни.
Олена Фоменко поїхала із синами на фронт ще на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Всі троє служать в одній бригаді. Олена – на посаді стрільця, але одночасно виконує функції військового психолога. Молодший син Кристіан – теж солдат-стрілець, закінчив курси керування дронами, отримав сертифікат. Інший син Владислав – старший медик роти.
“Уперше взяла до рук зброю”
Коли вранці 24 лютого Олена почула, що почалася війна, то зрозуміла: вона має бути там. Ще пішла на роботу, а після обіду – у військову частину.
– Мені зателефонували знайомі хлопці, сказали, що їдуть на фронт, запитали, чи не поїду з ними. Я одразу набрала Кристіана: “Ти зі мною?” Він відповів коротко: “Так. Через п’ять хвилин буду в тебе”. І ми поїхали вдвох, – пригадує жінка. – А Владислав приєднався з друзями до нас пізніше. 23 лютого він поїхав у Київ на молодіжну конференцію. Кілька днів перебував там в укритті, не міг вчасно повернутися.
Обидва сини Олени – студенти, досі не мали військового досвіду. 19-річний Кристіан навчається у Чернівецькому медичному коледжі, 20-річний Владислав – у Буковинському медичному університеті.
– Малими сини казали: “Коли виростемо, то підемо на війну”. А я їм: “Тоді війна вже закінчиться”. Не закінчилася… Вони змалку виховувалися в патріотичному дусі, росли в оточенні військових, з якими я працювала. Допомагали у влаштуванні різних свят, брали участь в акції “Біжу за воїна”.
Тому я знала, що вони підуть воювати. Це був їхній свідомий вибір, я не могла б їх зупинити. Мені легше, коли я з синами. Вдома було б набагато важче хвилюватися за них. Тому краще бути тут, бачити, що відбувається, – зізналася Олена. – З молодшим сином служимо в одному батальйоні, тому часто бачимося. Я на посаді стрільця, одночасно виконую функції військового психолога роти. Уперше взяла до рук зброю, але зараз добре виходить. Якщо доведеться, можу і стріляти. Кристіан – теж солдат-стрілець. Навчався на курсах керування дронами, отримав сертифікат, зараз поїхав на практику. Владислав – старший медик роти, служить на Харківщині. Майже щодня виходить на зв’язок. Прошу його: “Напиши хоча б слово, бо я хвилююся”. Спершу сини казали: “Мамо, повертайся додому, бо тут небезпечно”. Зараз уже змирилися. Я пишаюся своїми синами. Хоча як мамі шкода їх. Вони могли б успішно навчатися, жити в мирній країні, а натомість мусять бігати з автоматами, наражатися на небезпеку.
За сім місяців служби психологиня зуміла завоювати довіру військових, стала для них близьким другом. Вони розповідають їй про свої проблеми, просять поради, як поступити в тому чи іншому випадку. “У нашому батальйоні служать здебільшого добровольці, які першими пішли на війну. Ми – як одна велика родина. Це особливі стосунки, особлива дружба, – запевнила психологиня. – Ми разом щодня, то рівень довіри досить високий. Приходять поговорити про те, що не можуть розказати навіть своїм друзям. Для мене це великий практичний досвід. Уже на війні отримала три сертифікати. Коли повернуся на роботу, матиму величезний козир. Бо буду розуміти, що вони пережили, відчули, як працювати з ними”.
“Допомогла вийти зі стану війни”
Історія психологині Олени Фоменко почалася ще в 2014 році, коли вона однією з перших в Україні почала працювати з учасниками АТО. Вони проходили реабілітацію і знову поверталися на війну.
– Перший пацієнт прийшов до мене другого липня 2014-го, коли антитерористична операція тривала тільки третій місяць, – пригадує психологиня. – Ці військові були травмовані війною, але ми мали повертати їх туди знову. Я працювала в психлікарні з 2008 року в різних відділеннях. Перед початком війни хотіла звільнитися – стало нудно. А потім почала допомагати учасникам АТО – і це було щось нове та цікаве. Спершу ми не знали, як з ними поводитися, як їх лікувати. Були змушені самі до всього доходити. Шукали в інтернеті матеріали, як працюють з такими військовими в інших країнах, самостійно складали тести. У 2015 році я навчалася на курсах при посольстві Ізраїлю, де побудували чітку схему роботи з військовими від мобілізації до повернення.
При психлікарні створили Центр медико-психологічної реабілітації для осіб, які перенесли бойову психічну травму. “Працювали разом з моєю колегою Тетяною Аніщенко. Ми виводили військових зі стану війну, допомагали їм адаптуватися до мирного життя. Це люди із загостреним почуттям справедливості. Вони важко йшли на контакт, треба було завойовувати їхню довіру, – говорить Олена. – Для мене вони – справжні герої. З багатьма здружилися, часто спілкуємося. Коли приходила на роботу, то на мене вже чекали з чашкою кави. Ми сідали на лавку і розмовляли, як друзі. Дуже тішило, коли хлопці повідомляли радісні звістки: “Я одружився”, “В мене народилася дитина”, “Я будинок збудував”, “Я бізнес відкрив”. Мені подобається те, що я роблю”.
“Психологиня Олена Фоменко допомогла мені вийти зі стану війни, стала моїм добрим другом, – запевнив ветеран АТО Іван ГЕРЕЦУН. – Вона дуже добрий спеціаліст і чудова людина. Швидко знаходить спільну мову з військовими, які брали участь у бойових діях, а це досить нелегко. Я постійно ходив до неї на консультації, навіть зараз телефоную їй, якщо виникають якісь проблеми”.
Олена Фоменко збирається надалі допомагати військовим, які повернуться з війни. “Наразі ми із синами тут виконуємо свою справу. Мені не здається, що я роблю щось героїчне, – каже. – Молодший син мріє стати військовим травматологом. Старший теж хотів би лікувати військових. Сподіваємося, війна скоро закінчиться, тож вдасться зреалізувати всі наші плани”.
” ”
–>
