Кореспондент molbuk.ua поспілкувався зі студенткою 1 курсу Чернівецького національного університету Вікторією Дарійовою, яка сама родом з села Догмарівки, що на Херсонщині. Дівчина розповіла про життя під окупацією та як виїжджала з окупованих територій.
Вікторія разом із сім’єю переїхала не в самі Чернівці, а в село Горбова, де живуть її родичі. Проте навчається на вчителя української мови в ЧНУ.
Дівчині довелося двічі покинути свій дім.
– Я з Донецька, але у 2014 році звідти виїхала, бо його окупували. Вийшло так, що мені прийшлось двічі залишити свою домівку. Дуже довго виїжджала з окупованих територій, адже там багато блокпостів. Взагалі дорога в спокійні часи мала тривати до Запоріжжя з мого села десь три години, але вийшло так, що я їхала пів дня. Вони перевіряють усі речі, сумки, документи, телефони, читають повідомлення, дивляться галерею.
“Або три тисячі гривень, або ви всі “ляжете”
Дорога для дівчини була дуже важкою.
– Тільки виїхали – одразу з’явився блокпост там, де він не мав бути. Нас не пропускали, але все ж водій домовився, напевне, за гроші або випивку. Коли ми їхали, на кожному блокпості просили або цигарки, або горілку, або гроші, телефони, сім-карти. На одному сталась така ситуація, що нам сказали або три тисячі гривень, або ви всі “ляжете”. Проте наш водій домовився з ними. Коли під’їжджаєш до українських блокпостів, відчуваєш полегшення. На наших блокпостах дуже добре ставились до людей. Один хлопець побачив, що я була втомлена, і приніс мені пів кілограма шоколадних цукерок.
За словами Вікторії, на Херсонщині в багатьох було хороше сприйняття Росії, але зараз думка людей змінюється.
– Мене сильно здивувало, що деякі мої однокласники були не проти. Деякі, цитую, казали: “Ура, ми під Росією”. Для мене це неприпустимо. Зараз з моїх знайомих ніхто не хоче приєднуватись до Росії. Навіть люди, які на початку були “за”, постійно кричали, тепер вже мовчать.
Три місяці була під окупацією
Вікторія та її сім’я провели під окупацією майже три місяці. На запитання, чому не виїжджали, відповідає: не знали та не розуміли що робити.
– Під окупацією було важко, адже не було хліба, цукру.
Одного разу мама пішла зранку, щоб купити хліб. Приходить і плаче. Запитую: “Мамо, що сталось?” А вона відповідає: “Моя знайома розповідає, що в сусідньому селищі солдати зґвалтували 9-річну доньку на її очах, ще й маму прив’язали до стола, щоб вона дивилась”.
– Мрію, щоб мої обидві домівки звільнили, щоб був мир, хочу також поїхати в український Крим, а також хочу бути вчителем, – каже.
” ”
–>
