Кам’янська громада з початку війни активно допомагає як ЗСУ, так і переселенцям. За весь час сюди прибуло більше 2212 переселенців. Станом на сьогодні у громаді проживає 414 переселенців.
Спочатку людей розміщували у місцевому ліцей. А з початком навчання переселили у приватні будинки, які пустували, пише molbuk.ua.
Долучилася до допомоги і церква християн віри Євангельської, що розташована у селі Кам’яна. За весь час від початку війни вони прийняли в себе близько 300 переселенців.
Микола Семенович, голова Чернівецького обласного центру об’єднаної церкви християн віри Євангельської розповідає, що церква почала приймати переселенців з перших днів війни.
– Було по різному, навіть приймали в себе до 300 людей. На сьогодні в нас проживає майже 140 переселенців. Одні приїжджають, дехто від’їжджає. Тож ця цифра коливається зараз від 130 до 150 людей. Тут вони живуть, ми їх годуємо та забезпечуємо всім необхідним. І за власні кошти і з допомогою сільської ради та небайдужих людей з інших країн: з Німеччини, Польщі, Румунії та Америки. Там також є благодійні організації віруючих, які нам допомагають. Ми їм щиро вдячні. Це приміщення – будинок Дому молитви. Але в нас на другому поверсі є житлове приміщення, де були дитячі класи для недільної школи. То ми поселили людей там. І в нас є ще один корпус поруч, такий як готель. Якщо буде потрібно, ми зможемо прийняти в себе навіть 400 людей. Звичайно, з харчуванням буде важче. Але це реально зробити. Харчування у нас три рази на день. На обід є і перші страви, другі, десерт і компот. На кухні працюють наші жінки, діти, молодь. Допомагають готувати і самі переселенці, – каже пан Микола.
Взимку переселенці також житимуть тут. Однак до цього часу потрібно вирішити питання з опаленням. Адже зараз частина приміщення не має центрального опалення.
– Зараз є трохи проблеми з теплом. Плануємо зробити центральне опалення, в приміщеннях, де його немає. А поки використовуємо електрокаміни. Було б добре, щоб нам рахували газ по цінах для населення, а не як для організації. Нам було б значно легше справлятися. В холодний період, в лютому і березні, “нагорало” світла на 75 тисяч гривень. Тож зараз, коли прийдуть морози нам буде складно. Дуже просимо владу рахувати для нас світло і газ за цінами для населення, – каже Микола Семенович.
“Нам вже немає куди вертатися”
Пан Микола веде нас будинком та показує в яким умовах живуть люди. В кімнатах досить тепло, в більшості – двоярусні ліжка. Є велика їдальня. Також достатньо душових кабінок та всі необхідні засоби для гігієни.
Заходимо в одну із кімнат. Серед двоярусних ліжок в кінці бачимо колиску та маленьку дитину в ній.
– В нас багатодітна сім’я, маємо 9 дітей. Ми з дружиною Оксаною, приїхали з Донецької області, з Торецька. Там зараз йдуть бойові дії. Приїхали у квітні, нас тут дуже добре прийняли. Там залишилася мама, вони доглядає за татом, не хоче звідти їхати. Підтримуємо зв’язок з ними. Там часто є перебої із світлом, тож і зі зв’язком теж, – розповідає Денис Нос.
В іншій кімнаті – четверо пенсіонерок. Всі приїхали з Торецька.
– Нас евакуювали звідти. Я приїхали сама, родини в мене немає. За мною тут доглядає одна із жінок. В мене цукровий діабет, тому дуже погано бачу, – каже Галина.
– Я п’ять днів тому приїхала сюди. Ми дуже вдячні людям, які нас тут прихистили, вони дуже привітні. За нами доглядають, все необхідне є. Тут тепло. Ми тут залишилося і на зиму, адже поки немає куди повертатися, – каже Лілія.
– Ми приїхали разом з мамою. Їй 82 роки. Більше в нас немає рідних. Тут нас дуже добре прийняли, забезпечили всім необхідним, – каже ще одна жінка.
Заходимо в іншу кімнату. Тут знайомимося ще з однією жінкою. Вона разом із сином та донькою приїхали з Волновахи, Донецької області.
– Нас буквально з підвалу дістали і першими евакуювали звідти. Їздили Україною поки не потрапили сюди. Приїхали 2 квітня. Нас тут дуже добре прийняли, живемо як у Бога за пазухою. Я скільки живу, ще не бачила такого теплого прийому як тут. Ми подали документи на допомогу від французької організації. Деяким людям вже видали допомогу, ми ще поки чекаємо. Нам вже немає куди вертатися, місто зараз під окупацією. Там залишилася квартира, але вже без вікон і дверей. Там уже, напевно, все повиносили. У доньки в квартирі дах знесло, кухню розтрощило. Ми вже дуже чекаємо, щоб повернутися додому. Нехай і розтрощено все, але це наш дім. Все сидимо в телефоні та чекаємо гарних новин, щоб скоріше наші хлопці вигнали цих супостатів. В мене там залишилася знайома. Тепер говорила з нею. Вона розповідає, що приходили до неї окупанти, щоб голосувати на референдумі. Прийшли троє, двоє з них зі зброєю. І дивляться як ти голосуєш. Звичайно ж, вони не можуть проголосувати проти. Розповідає ще, що їй дзвонила рідна сестра з Росії. І питає: “Ну що ви там? Щасливі? Нам тут показують, що у вас все так добре, що ви зраділи нашим військовим”. А вона каже: “Ну які щасливі? Війна, все розбито, знищено. Людей вбивають”. Це ж як там людям промивають мозок! – каже Орися Сергіївна.
Заходимо ще в одну кімнату. Молода жінка саме одягає маленького хлопчика, збираються виходити. Розповідає, що разом двома синами вона приїхала із Запорізької області.
– Ми з Комишуватської громади. Це 28 кілометрів від Запоріжжя. Ми не під окупацією, але там ідуть бойові дії, дуже часто б’є ворожа артилерія. Виїхали ми в березні. В мене брат служив в АТО, він допоміг нам швидко звідти виїхали. Мама моя проживає в Харківській області, біля кордону, їх в перші тижні окупували. Зараз уже, слава Богу, їх звільнили. Але село ще обстрілюється. В останній раз, коли ми з нею говорили, був приліт. Це дуже страшно. Добре, що ми потрапили сюди. Тут ми на повному забезпеченні. Сини ходять в школу. Одному 5 з половиною років, іншому – 9. Малому потрібне було взуття, то сільська рада змогла для нас знайти. Зараз саме йдемо міряти, – каже Світлана.
В коридорі зустріли ще одну сім’ю. Володимир разом із дружиною Галиною та двома дітьми переїхали на Буковину на початку квітня.
– Я вже на пенсії. 30 років пропрацював у шахті. Вдома залишилися ще син та донька. Ми їх кличемо сюди, але вони не хочуть напризволяще залишати будинок. Живуть під обстрілами. Підтримуємо з ними зв’язок, – каже Володимир.
“Вся громада задіяна у волонтерстві”
Микола Костащук, голова Кам’янської громади, що на Сторожинеччині, розповідає, що люди в селах громади ще з початку повномасштабного вторгнення згуртувалися задля допомоги як українським військовим, так і переселенцям.
– З початку війни до нас у громаду прибуло більше 2212 переселенців. Нині залишилося 414 переселенців. Але ця цифра кожен день зростає. Люди приїжджають з Дніпровської, Запорізької, Миколаївської та частково Херсонської областей. Раніше вони мешкали у колективному центрі перебування на базі Кам’янського ліцей. Але потім, з початком підготовки до освітнього процесу, ми вирішили розселити переселенців у приватні домогосподарства на території громади, в яких не проживають люди. Хтось за кордоном чи в когось є вільний будинок. Там ми і розмістили людей. Також у нас на території Кам’янської громади є діючий колективний центр перебування внутрішньо переміщених осіб на базі церкви християн віри Євангельської. В середньому там перебуває близько 160 осіб. Церква має новий, нещодавно збудований, гуртожиток. Там є всі зручності. Зараз добиваємося того, щоб оплата за енергоносії для неї була за тими розцінками, які платить населення, а не як для організації. Зараз вся громада задіяна у волонтерстві. Хтось допомагає переселенцям, а хтось ЗСУ. В нас кожна друга людина стала волонтером, – каже пан Микола.
Додає, що громада всіляко допомагає переселенцям. Чимало старших людей, які приїхали на Буковину, мали паспорт ще радянського зразка. Тож сільська рада допомогла цим людям оформити український паспорт.
– Такі люди не мали можливості отримувати допомогу від міжнародних організацій. Зараз ми допомагаємо їм змінити паспорти на українські. Крім цього допомагаємо одягом та засобами особистої гігієни. Адже бували випадки, коли люди виїжджали прямо під обстрілами в тому, в чому і були. Не мали можливості навіть зібрати речі. Жінки приїжджали, і не мали навіть білизни з собою. Ми організували допомогу і забезпечили людей всім необхідним. Щоправда, зараз волонтерам складніше. Якщо колись вони мали змогу їздити за кордон та привозити допомогу, то зараз це складно робити в тих ще масштабах, адже чоловіки не можуть виїжджати, – каже Микола Костащук.
” ”
–>
