Протягом останніх двох місяців на Буковині лютує коронавірус. Кореспондентка побувала в реанімації міської лікарні №1 та на власні очі побачила, яка там ситуація.
Приходжу до лікарні у понеділок о 08:45. Мене зустрічає завідувач відділення анестезіології з ліжками для інтенсивної терапії міської лікарні №1 Дмитро Білоус, йдеться у публікації .
– Проходьте до ординаторської. Там надягнете форму медсестри та відповідне взуття, щоби в “червоній” зоні вам було зручніше, – пояснює пан Дмитро і дає мені одяг.
Після того, як переодягнулася, йду на “літучку”. Лікарі обговорюють стан пацієнтів, призначають лікування.
– Як минула зміна? – запитує Дмитро Білоус.
– Усе спокійно, – відповідає чергова лікарка.
У лікарні є 144 ковід-хворих
“Літучка” тривала приблизно 20 хвилин.
Як розповів Дмитро Білоус, наразі в першій міській лікарні перебуває 144 ковід-хворих пацієнти.
– Ці пацієнти перебувають у середньому та важкому станах. У всіх є запалення легень. Якщо раніше говорили, що на ковід важко хворіють переважно літні люди та ті, хто має багато супутніх хвороб, то зараз все змінилося. Є пацієнти, котрим за 70 років, а є такі, кому 35. Зі 144 пацієнтів 109 перебувають на кисневій підтримці.
– Зараз маємо великий розхід кисню. Найбільш гострим питанням для нас є нестача персоналу, хоча це вирішується. Можна забезпечити заклад розхідними матеріалами, апаратурою, киснем, ліжками, але якщо не буде кадрів, це велика проблема. Ми залучили чотирьох інтернів. Їхня допомога важлива для нас.
– Було надзвичайно складно в листопаді, коли захворіло одразу п’ять лікарів. Якщо порівнювати з минулим роком, коли ми мали 80 ліжок, і нам здавалося, що це верхня межа, то влітку розгорнули вже 100 ліжок, потім – 145, а наразі – 175. Розумієте, як хвороба динамічно розвивається, – каже пан Дмитро.
Хрестини та весілля, наслідок – реанімація
Дмитро Білоус зауважує, що основною причиною спалахів коронавірусу є побутова культура людей.
– Мене жахливо дратує те, що люди організовують закриті вечірки, хрестини та весілля на 400 осіб. При цьому багато хто нехтує всіма санітарними нормами. У країнах Європи із карантином все по-іншому. Наприклад, в Німеччині. Там раз закрилися на жорсткий карантин – і зараз у них немає таких великих спалахів хвороби, – зазначає лікар.
– Якщо ви готові, то зараз вас у “червону зону” буде супроводжувати наш лікар Степан Бойчук, – додає пан Дмитро.
Степан Іванович проводить мене в палату, щоби одягнути спецодяг.
Надягаю бахіли на взуття, далі – маску індивідуального захисту, шапочку, рукавички й захисний костюм. Поверх костюму одягають ще одну пару бахіл, які зав’язуються трішки нижче колін.
– Дайте вашу руку, – каже пан Степан.
Даю праву руку. Степан Бойчук бере ножиці та на захисному костюмі, біля вказівного пальця, прорізає невелику дірку.
– Засуньте палець, щоби ніде не було оголеної ділянки тіла, – пояснює чоловік.
На іншій руці – така ж сама процедура. Після цього надягаю ще одну пару захисних рукавичок. На обличчя поверх маски надягаю ще й респіратор. Дихати стає дедалі важче. Останнє, що на мене одягли, – захисний щиток.
“Це дуже незручно. Важко повернути голову”, – закрадаються думки.
– Тепер ви готові, можемо йти, – каже Степан Іванович.
“Пік-пік”
Щойно переступила поріг “червоної зони”, чутно звук обладнання. Разом із лікарем проходимо в першу палату. Там лежать троє людей, які перебувають у важкому стані. Підходжу до жінки. Лежить вона на спині та підключена до кисню. Дихає дуже важко. Очі то розплющує, то заплющує.
– Ну, як ви? – запитує пан Степан у хворої.
– Важко дихати…, – чутно шиплячий голос пацієнтки.
Через кисневу маску майже неможливо зрозуміти, що говорить жінка.
Виглядає нещасним
Далі підходимо до доволі молодого чоловіка. Він теж підключений до кисню. “Змарнілий та нещасний”, – так можна охарактеризувати його зовнішній вигляд.
Лежить на лівому боку, дуже важко дихає.
– Все буде добре, вилікуємо вас, – підбадьорює лікар пацієнта.
Йдемо в палату, де перебуває найважча хвора.
– Ця жінка перебуває в медикаментозній комі та підключена до апарату штучної вентиляції легень, стан її важкий, – пояснює Степан Бойчук.
Навпроти, у цій же палаті, лежить ще одна пані, її стан набагато кращий.
– Як ви почуваєтеся? – запитує Степан Іванович.
– Я вже сьогодні сиділа, дуже вам дякую за турботу, – каже жінка до лікаря.
Лікар оглядає пацієнтів у кожній палаті. Раптом із коридору чуємо крик.
– Степане Івановичу! Степане Івановичу! – гукає медсестра.
– Що?
– До нас доправили дуже важко хворого чоловіка, – гукає медсестра.
Лікар швидко готує ліжко та балон із киснем. Медсестра підвозить каталку. Завозимо її у ліфт та спускаємося на нижній поверх.
Лікарі надягають на хворого маску з кисневим забезпеченням, потім оперативно транспортують його в ковід-відділення.
Медики працюють немов годинник, злагоджено та чітко…
Виходжу з “червоної зони” та поетапно знімаю захисний одяг. Після побаченого згадую слова, які часто чую на вулиці на зупинках, ринках та різних мітингах: “Коронавірусу нема, його вигадали політики, щоби ми вмерли з голоду”….
