Фото надала Людмила Мельничук
Президент України Володимир Зеленський нагородив орденом “За мужність” ІІІ ступеня хотинчанку Тетяну Мельничук. Тетяна пішла на фронт ще 18-річною дівчиною, у 2017 році. Відмовити її від цього кроку ніхто вдома не зміг. Дівчина з юних літ знала, що захищати Україну – її обов’язок.
Про те, що дочка отримала орден, її мама Людмила дізналася від місцевих волонтерів. Відразу ж набрала доньку, яка сказала: “Мамо, після побаченого тут, я розумію, що життя дорожче за всілякі відзнаки”. Про це вона розповіла ” “.
“Не підпишете дозвіл у 18, піду сама у 20”
Про доньку мати розповідає, що та з юних років марила військовою справою. Батьки ж хотіли, щоб дівчина після школи вступила на юридичний факультет або ж стала поліцейською, про що теж мріяла. Та у 18 років вона сказала їм, що буде підписувати контракт на службу в Збройних силах України. Рідні до останнього її відмовляли, але зрозуміли, що діватися нікуди – донька занадто вольова.
– Таня закінчила школу №5 у Хотині. Спочатку хотіла стати юристкою чи ж поліцейською. Та коли їй мало виповнитися 18 років, сказала, що йде підписувати контракт на службу в Збройних силах України. Через те, що їй ще не було 20, потрібен був дозвіл від батьків. Досі пам’ятаю, 15 травня Таня пішла у військкомат. Вона у нас єдина дочка, тому ми хотіли, щоб отримала вищу освіту, працювала тут. Боялися через її військову професію, – розповідає мати Тетяни Людмила. – Таня завжди ходила з батьком на роботу, він ветеринар. Біля ветеринарної клініки у місті знаходиться військкомат. Чого завжди її туди тягнуло, не знаю. Коли пішла туди, сказала всім, що нікуди зі стільця не встане, доки батьки не погодяться. “Не підпишете дозвіл у 18, піду сама у 20 років”, – казала. Така вона у нас вольова, постійно була і є за Україну, – додає жінка.
“Мамо, це війна!”
В останні дні перед війною жінка відчувала щось не те. Напередодні її доньку разом з іншими військовими батальйону відправили на полігон. А вже 24 лютого о 04:30 вона розбудила рідних дзвінком: “Мамо, це війна!”
– Після Нового року Тетяна була в Івано-Франківську. Там з іншими військовими вони жили у нових казармах. Таку можливість їм надали за відважність у Сєвєродонецьку. Тоді загинуло шестеро їхніх хлопців. Новий рік вони святкували ще там всі дружно, разом із командиром. Вручили грамоти, яких вже за ці роки назбиралося багато. Після свого дня народження, яке святкувала 12 лютого, Таня була кілька днів вдома. А коли вже поїхали на навчання на Яворівський полігон, я зрозуміла, що щось буде,– каже Людмила.
На початку війни Тетяна три тижні не телефонувала батькам. Рідні дуже хвилювалися, але, як з’ясувалося пізніше, спочатку був поганий зв’язок, а пізніше вона загубила телефон.
– Було таке, що Таня три тижні не телефонувала. Тоді дуже хвилювалися, але виявилося, що просто зв’язку не було. Коли вже передзвонила, сказала, що у неї все добре. Це були якраз ті тижні, коли тривали дуже важкі бої. Не говорила навіть, де вони, бо не дозволяли. Після трьох тижнів командир зміг їх витягнути звідти. Одного разу було так, що тікали, а танки рашистів – за ними, – розповідає Людмила, – Речі її всі згоріли разом із машиною наших військових. Добре, що залишилися хоч документи.
“Про відзнаку почула від людей”
Тетяна не розповідала батькам про державну нагороду. Про це вже у місті дізналися від волонтерів, які їздили у “гарячі” точки до своїх. Наразі дівчина ще не отримала нагороду, президент тільки підписав відповідний указ.
– Вона нічого нам не казала. Дізналися від волонтерів, які їздили з Хотина до наших військових. Там їм розповів командир. Тоді відразу їй зателефонувала. Дочка сказала, що знає про нагороду, але ще ніхто не вручав. Телефоном вона ще сказала мені, що життя важливіше від нагород. І що тепер, після побаченого на війні, вона це точно розуміє…
” ”
–>
