Під нашими вікнами росте кущ бузку. Садили його не ми, а попередні господарі. Але ми кущ підрізаємо, поливаємо, підживлюємо “як рідного”. Тож щороку він зазирає до нашої спальні густими п’янкими китицями. Звісно, бузкове гілля перехиляється й через паркан, на дорогу. Точніше, на її узбіччя, але там ми також косимо, прибираємо, бо ж прилегла територія.
Сьогодні вранці чую, як надворі тріщить-ламається гілля. Визираю у вікно: наш бузок собі в букет без комплексів ламає чоловік років 65. На відчинене вікно не реагує. Певно, не почув. На моє: “А що, гарно пахне?” стрепенувся. Без особливого поспіху підняв із землі сумку, бо ламав обома руками, і просто пішов. Навздогін кинула йому: “Як вам не соромно! У такому віці…” На що отримала: “Закрой свой рот”. До речі, кущів у нас багато: так само перехиляються через паркан троянди, які сезонно з боку дороги так само некрасиво обламані.
Одразу згадалася бабця, яка якось, йдучи дорогою повз наше подвір’я, попросила в мене 4 півонії. “На кладовище йду, дитино! Зірви мені чотири квітки, у вас їх так багато цього року розцвіло”, – гукнула мені через паркан. І я зарізала. І не чотири, а вісім. Бо ж попросили.
А тепер не про квітки. Доки в наших людях житиме оця паскудна, плекана поколіннями звичка вкрасти, що нібито нічиє (чи то квітка за парканом, чи то гуманітарка), не бачити нам порядку в державі. Доки люди привласнюватимуть те, що адресувалося не їм, матимемо ганебні історії, які, здавалося б, у війну й вигадати годі…
І поки я пишу цю оповідь, під вікном вже знову стоїть літня пані і роздивляється, як пишно зацвів бузок за нашим парканом…
” ”
–>
