Світлана Кушнір – вчителька молодших класів у Клішковецькому опорному закладі освіти імені Л. Каденюка. Вдень вона навчає діток, а в ввечері займається улюбленою справою – в’язанням.
“Це моє хобі”
Пані Світлана займається цією справою все життя, йдеться в публікації “Молодого буковинця”.
– В’язати я навчилася ще в школі. Допомогла мені в цьому вчителька трудового навчання Лідія Вареник. Вона й прив’язала мені таку любов до цієї справи. Після того, відколи себе пам’ятаю, завжди в’язала. Першими речами були шапочки. Я й сама таку носила. Раніше ж не було інтернету, я виписувала різні журнали і по них вчилася в’язати. Зараз уже підписана на різні спільноти в соцмережах, дивлюся, що в’яжуть інші люди, і сама таке роблю, – каже жінка.
Пані Світлана вміє в’язати і гачком, і спицями. Для в’язання використовує різноманітні нитки – шерстяні, трикотажні, альпаку, кашемір, ангору, мохер.
– Коли в мене з’явилася донечка, я для неї дуже багато речей в’язала. Пінетки, платтячка, костюмчики, шапочки. В’яжу і для себе, і для родичів, для друзів, колег. А ще я створила сторінку в інстаграмі та фейсбуці, виставляю там свої роботи і продаю їх. Виробів у мене дуже багато. Я в’яжу і дитячий одяг, маю багато шалей – і зимових, і літніх. Цього року дуже модні шапки-вушанки, їх багато людей замовляє. Роблю серветки, скатертини, кімнатні тапочки, кухонні “прихватки”, светри, жилетки, – каже майстриня.
“Однакових речей у мене немає”
Майстриня зізнається, що не любить в’язати однакові речі.
– Я дуже люблю пробувати щось нове. Однакових речей у мене немає. Люблю в’язати хустки, шалі, адже там є над чим пофантазувати. І що складніший візерунок, тим цікавіше. Почала навіть в’язати килимки.
Розповідає, що навчає в’язання і своїх учнів. Їм така справа дуже цікава.
Свої роботи пані Світлана представляє на виставках та ярмарках.
– Кілька разів я представляла в’язані речі на виставці під час фольклорно-етнографічного фестивалю “Клішковецькі барви”. Щороку їх виставляю на Петрівському ярмарку. До цієї події в’яжу переважно хустинки і серветки. Дуже багато моїх робіт купують жінки, щоб відвезти за кордон комусь у подарунок. Там такі речі більше цінуються, ніж у нас, – каже жінка. – Це моє захоплення, за в’язанням я відпочиваю. Коли довго не в’яжу, як-от, влітку, коли не вистачає часу, в мене своєрідне голодування виникає. Тоді починаю шукати в інтернеті гарні речі і такі ж в’язати.
” ”
