Колишній чернівчанин Яків Вайнштейн, який живе в Ашдоді, передмісті ізраїльської столиці, поділився спогадами про старі Чернівці.
Про це йдеться у публікації газети “Молодий буковинець”.
Він колишній будівельник, а нині очолює в Ізраїлі чернівецьке земляцтво.
Яків покинув Чернівці в березні 1997 року, а востаннє побував у місті свого дитинства та юності у 2012 році. Він народився у 1943-му, тож добре пам’ятає Чернівці в післявоєнний період.
“Добре пам’ятаю, якими були будинки у центрі Чернівців наприкінці 40-х – на початку 50-тих років. Ми жили на вулиці Ворошилова, яку пізніше перейменували на Інтернаціональну (нині вулиця Яремчука, – авт). Ми з мамою або бабусею ходили на базар через вулицю Карла Маркса (нині Кафедральна, – авт.). Пригадую ті будинки, німецькі написи літерами величиною в метр. Що там було написано, досі не знаю, – ми тоді у школі вивчали французьку”.
“Чернівці до мого останнього візиту в місто дуже змінилися, – каже Яків. – Наприклад, найголовніша вулиця Кобилянської. Я пам’ятаю, що раніше там можна було їздити авто в двох напрямках. Потім зробили односторонній рух: з Центральної площі у напрямку до вулиці Шевченка не пускали автівки”.
“У 2012-му році трохи сумно було дивитися на зміни. Бо я звик до того вигляду цієї вулиці, який вона мала у роки мого дитинства, – розповідає ексчернівчанин. – Мене також негативно вразило, що демонтували ринок навпроти філармонії. Дуже шкода, бо багато спогадів залишилося, пов’язаних із площею і ринком”.
“Коли з мамою ходили на Руський базар, там завжди було дуже багато людей. Життя буяло! А коли я ходив на кладовище у 2012-му, помітив, що на тому місці майже нікого не було. Неприємно це вразило. Там колись така барахолка була!…”.
Якими були ринки
“Наприкінці 40-х багато жінок приїжджали з Магали, щоб продати домашню продукцію – кукурудзу, картоплю, яйця… Як зараз пам’ятаю: продавали ще домашнє масло. Воно було загорнуте в листя лопуха. Так краще зберігалося. А бринзу продавці приносили загорнутою в марлю”, – розповів Яків Вайнштейн.
“А ще ці жінки ходили по домівках чернівчан, – продовжує він. – До нас додому, наприклад, приходили постійно. Вони знали вже, що тут є постійні покупці. Коли ми з братом заходили додому, бабуся казала: “Прийшла Рахіра!”. Бабуся завжди жартувала з нею: “Буна диминяца! Давай будем меняться!” Як правило, ці селянки чомусь ходили без взуття. Дехто ходив босоніж навіть взимку. А деякі – в калошах. А морози в ті роки були сильними – градусів 20-25″.
Про вивчення мов у школі
“Я пішов до школи у 1950 році. Тоді всі в місті розмовляли російською, – говорить пан Яків. – У нашому класі було кілька хлопчиків-українців. Але батьки записали їх до російської 26-ої школи, хоча в місті були й українські школи. Наприклад, 27-ма на вулиці Руській. Незважаючи на це, у школі вимагали добре знання української мови. Я досі вдячний вчителькам за те, що прищепили мені любов до української. І я вважаю її своєю рідною мовою. Я дуже хотів би на такому ж рівні знати єврейські мови (ідиш та іврит), але в моєму віці про це можна тільки мріяти”.
Як розважалася молодь
“У 50-ті роки школи Чернівців були розділені – окремо для хлопчиків та окремо для дівчаток. Я вчився спочатку в 26-тій чоловічій середній школі. Вона знаходилась на розі нинішніх вулиць Шевченка та Головної, – говорить пан Яків. – По проспекту Сталіна (колишня назва частини вулиці Головної, – авт.) ходив трамвай. Він курсував від Рогатки, де був аеродром, до залізничного вокзалу. Що наші пацани робили? Збивали горіхи у зеленій шкаралупі, чистили, від чого руки ставали чорними. Коли першого вересня всі приходили в школу, то хизувалися, показуючи долоні. У кого вони були чорнішими, той і перемагав”.
“У ті роки мати ніж – було розкішшю, – пригадує колишній чернівчанин. – Але ми знаходили можливість викрутитись. Знаходили товсті цвяхи, клали їх на рейки. Трамвай проїжджав і розплющував той цвях, після чого він ставав плоским. Нам залишалося тільки його заточити. Тротуари на вулицях були з кам’яних плит. На них дуже добре було заточувати залізо. Тому, вже маючи такий ніж, ми легко відкривали горіхи і діставали ядро. Назбиравши цих горіхів, закидали за майку. І з повними пазухами сідали у дворику і їли”.
“Популярними були різні дворові ігри. Скажімо, грали в “Пекаря”, збиваючи палками консервні банки. Хто був найбільш влучний, отримував право просунутись далі та ставав “офіцером”, “генералом”…
“Створювали дітлахами і самокати, – продовжує Я. Вайнштейн. – Просто збивали їх із дощок, а колеса були із підшипників. Пригадую, як вулицею Руською згори донизу всі пацани котилися на цих самокатах… Такий шум стояв – бо їздили по бруківці. Вгору, звісно, треба було штовхати той самокат”.
Про службу в армії
“У жовтні 62-го року я був признаний на службу до Радянської армії. Потрапив до Шепетівки на Хмельниччині, – каже Яків Вайнштейн. – Загалом усі роки перед Ізраїлем я прожив в Україні, і дуже радий із цього. У Росії я був усього дев’ять днів у відпустці з дружиною в Ленінграді. Один раз було відрядження до Москви, і одного разу – до Смоленська. Більше там бувати не довелося. Так ось, старшиною нашої роти був старшина Безштанько. Він дуже любив, коли на вечірній прогулянці ми співали українські народні пісні. Наш призов був чернівецький, попередній – з інших областей України, і всі, звичайно, знали ці пісні і з любов’ю їх співали”.
Хто був першим водієм у Чернівцях
“Я, мабуть, останній чернівчанин, який його бачив і чув, – каже пан Яків. – Мій батько був водієм. Працював то на автобусі, то на вантажівці, то на таксі. Диспетчерська таксі була на Радянській площі (зараз Соборна, – авт.). Мені треба було тоді поїхати в Сторожинець, бо після закінчення будівельного технікуму на вулиці Котовського (нині вулиця Доброго, – авт.) мене скерували туди на роботу, на будівництво. Іноді я їздив туди автобусом. Іноді батько знаходив когось із колег, які мене з собою брали. І ось я підійшов до диспетчерської. Батько стояв в групі водіїв. У цій групі стояв один старий чоловік середнього зросту, з дуже великою бородою, як у Карла Маркса. Батько каже: “Це дядя Саша – найперший водій у Чернівцях”. Він справді був першою людиною, яка керувала автомобілем у міста. Що то за автівка була, не знаю. Але це дуже яскравий спогад”.
Чи були утиски євреїв
“У Чернівцях я не відчував утисків. Хоча вони були у всьому СРСР. Скажімо, деякий час мені довелося працювати у Сімферополі. Я хотів з однієї роботи перейти на іншу. Коли заповнив листок у відділі кадрів, начальник відділу прочитав і сказав: “Ага, єврей! А ми на цю посаду взяли іншу людину”.
А ось моя тітка, яка у 1952 році закінчила Чернівецький університет, не змогла отримати червоний диплом, хоча всі роки вчилась на “відмінно” й отримувала сталінську стипендію. “Завалили” її на іспиті з марксизму-ленінізму. А ще в ті часи було гоніння лікарів-євреїв. Вигадували, що євреї труять радянських людей”, – сказав Яків Вайнштейн.
Як зустрічаються колишні чернівчани в Ізраїлі
“У 1999 році я організував чернівецьке земляцтво в Ізраїлі і досі керую ним, – розповідає чоловік. – До нього входять колишні чернівчани із 23-х міст Ізраїлю. Спільнота складається із 250-ти осіб. У перші роки активність була дуже високою. Всі хотіли зустрічатися. Всі згадували, хто з ким вчився і де працював та дружив. Але з роками всі ці інтереси ослабли. Зараз зустрічі чернівчан відбуваються раз на рік – в першу суботу травня. Вони відбуваються у парку міста Рамат-Ган”.
Про сучасні Чернівці
“Активно спостерігаю за життям Чернівців, – розповідає пан Яків. – Дуже хвилювався, коли дізнався, що місто чи не найбільше постраждало від коронавірусу в Україні. Але вражає та радує, яке насичене та цікаве єврейське життя відбувається зараз у Чернівцях та по всій Україні. За радянської влади такого не було і не могло бути, навіть мріяти про таке було б безглуздо і наївно! Таке може бути лише у демократичній та незалежній країні, якою є Україна”.
