Фото Юлії Вебер
Один із улюбленців публіки, вже добре відомий в Україні та за кордоном письменник із Закарпаття Андрій Любка поділився з ” ” своїми враженнями від цьогорічного фестивалю та загалом Чернівців, які для Андрія практично стали вже рідними. Він активно співпрацює з чернівецьким видавництвом Meridian Czernowitz. Також родом із Чернівців його дружина Юлія, пише molbuk.ua
“Я пережив момент катарсису”
-Андрію, як вам цьогорічний Meridian Czernowitz?
“Meridian Czernowitz – це фестиваль, який мене сформував. Він допоміг мені відбутися, створити певну літературну кар’єру. Я не лише практично щороку бував на ньому, а й опублікував у однойменному видавництві 6 своїх останніх книг. Тож це частина мого життя.
Власне, з 12-ти “Меридіанів” я відвідав 11. Кожен рік був по-своєму цікавим та незабутнім. Цього року мене здивувало, що в останній день фестивалю на дискусію “Пауль Целан-100” прийшло стільки публіки. Я гадав, не прийде ніхто. Недільний вечір, є куди піти, що зробити… Проте зал був забитий! Більше 400 глядачів… Люди сиділи і слухали дискусію про Пауля Целана. І це такий кайф! Таке неможливо уявити, до прикладу, в Ужгороді. У цьому сенсі фестиваль, безумовно, вдався. Він уже вріс у Чернівці і для багатьох став певним символом початку осені. Після пандемії це перший такий велелюдний культурний захід у Чернівцях. І дуже класно, що в часи коронавірусу ми все ж можемо зустрічатися та збирати великі зали.
Також на цьогорічному фестивалі я пережив момент катарсису. Трапилося це під час перформансу за новим романом Юрія Андруховича “Радіо Ніч”. Подія відбулася в абсолютно новій для нас локації – будинку Українського радіо. Досі ми вже були на багатьох локаціях – у театрі, палаці культури, єврейському цвинтарі… А тут – таке занедбане, фактично покинуте приміщення обласного радіо. Здається, випадкова локація, але настільки вдала для цього перформансу! Як на мене, це вийшла одна з найкращих акцій за багато-багато років. Вона була надзвичайно атмосферною. Там не було нічого, лише читання під музичний супровід. Але голос Андруховича, приміщення з ефектом відлуння, ці тіні, втома, холодний вечір, осінь – усе це мало стовідсотково геніальне влучання…
Усі повсідалися на підлогу, надихали і невдовзі у приміщенні стало тепло та затишно. Склалося відчуття, що ми наче одна родина. Це була справжня магія! Востаннє я таке переживав років 15 тому…
“Таких жахливих доріг нема більше ніде в Західній Україні”
– Ви часто навідуєтеся до Чернівців. Чи спостерігаєте тут якісь зміни на краще?
– За цей рік не можу говорити і не хотів би, щоби мої слова набули якогось політичного звучання. А от минулого року помітив, у якій руїні Чернівці. Коли вперше сюди приїхав у 2010-му році, пригадую, яке це місто було “вилизане”, красиве та доглянуте. Поки що не мав можливості оцінити роботу нової міської ради, та мені здається, що в місті ще купа роботи. Як водій можу сказати, що, певне, в Західній Україні більше ніде немає таких жахливих доріг. Тобто загалом, якщо порівнювати динаміку в 10 років, безумовно, місто деградувало.
Та якщо проводити паралелі між Ужгородом та Чернівцями, то вас відрізняє оця жива дискусія про мультикультурність. І це не просто візитка у промові губернатора, який стверджує, що у нас є ця мультикультурність. Тут реально є люди, які організовують поетичні фестивалі, на які запрошують поетів із Ізраїлю, Німеччини і так далі. У нас таких людей немає. І це дуже дивно. Тому що у нас, як і на Буковині, теж є оця фольклорність, коли на день тієї чи іншої нацменшини треба одягнути сорочку, станцювати якийсь танець, щось з’їсти, випити цуйку і так далі. Але у вас ще є і оця інтелектуальна складова. Тобто розуміння, що оце минуле треба не лише вставляти в промови губернатора, а воно може бути дуже вигідним для майбутнього у практичному сенсі. Що його можна розкручувати, на цьому можна заробляти, привозити сюди людей. І це працює. Оце те, чому я заздрю і що би дуже хотів перенести в Закарпаття.
-Чи вдалося протягом стількох років “Меридіану” якось культурно виховати місцеву публіку?
– Гадаю, що ні. За моїми спостереженнями вже протягом понад десяти років, серед відвідувачів – переважно студентки. І вони ввесь час інші. Якщо би, наприклад, відвідувачка фестивалю, яка 10 років тому навчалася на 2-му курсі університету, приходила й зараз, але плюс навідувалися ще й теперішні студентки, ми би вже зібрали стадіон. Але є відтік. Тобто люди, умовно кажучи, цікавляться культурою сезонно. Поки ти студент, ще чимось цікавишся. А потім у тебе вже доросле життя, діти, турботи, переїзд у райцентр і так далі. І все ж мені здається, що оця, умовно кажучи, студентка-другокурсниця, яка 10 років тому побувала на вечорі Юрія Андруховича, тепер через інтернет замовляє собі у Вижницю, до прикладу, його новий роман “Радіо Ніч”. Принаймні мені хочеться в це вірити. Тобто між нами залишається оце спілкування. Фестиваль формує смак.
“Позитивно ставлюся до заробітчанства”
– Порадьте, як за щоденними клопотами не деградувати?
– Життя – це рух. Мої літні родичі повмирали тоді, коли припинили рухатися, активно жити. Мій дід помер того ж року, коли сказав, що не йде на Великдень до церкви, бо вже трохи втомлений. Рух визначає все. Причому рух до різного. Я би не сказав, що можна лише читати про Стіва Джобса або відвідувати літературні акції.
Дуже позитивно ставлюся, наприклад, до заробітчанства. Це дуже класно, що людина вирішує кудись поїхати, заробити грошей, згодом повернутися. Що вона не сидить на місці, їй не байдуже, вона хоче щось змінювати. У нас усередині є енергія, яку треба використовувати. Переконаний, до цієї енергії треба частіше прислухатися. Це те, що змінює наше життя. Такі речі можуть здаватися примітивними, але ж нас формує не лише перегляд фільмів Хічкока.
Проїжджаючи Чернівцями, спостерігаю затори, люди щось кудись везуть, ремонтують, метушаться. Це означає, що є бажання жити, щось робити, заробляти, будувати. Це і є життя. Затори – це, до речі, символ не лише поганого містобудування, а і того, що тут є життя, що люди тут залишатимуться, на цій території народжуватимуться діти і виростатимуть нові покоління.
– Коли плануєте вихід наступної книги і про що вона буде?
– У мене майже-майже готова книжка. Можемо навіть зробити “світову прем’єру” назви – книга називатиметься “Щось зі мною не так”. Просто я вирішив, що не хочу бути в оцих перегонах і презентувати її саме на Meridian Czernowitz. Вона вийде у листопаді. Це буде збірка есеїв на кшталт моєї книги “Саудаде”. Тобто збірка текстів, які я друкую у ЗМІ на різних сайтах. Власне, я її підготував ще у червні, та коли перечитав, вона мені здалася занадто серйозною. Тож вирішив, що беру ще 5 місяців і за цей час спробую дописати трохи веселіших текстів, щоб її “розбавити”. Хотілося якоїсь легкості, щоби вона була менш “напряжною”.
” ”
