Без “бабусь із відрами” складно уявити вулиці міста. І хоча їх щодня ганяють, вони повертаються знову. А якщо подивитися на світ очима таких продавчинь?
Кореспондентка ” ” вирішила бодай на годину так “попрацювати”, йдеться у публікації “Молодого буковинця”
“Твій покупець тебе знайде”
Маю вдома кілька літрів свіжого меду з різнотрав’я. Беру той мед у рюкзак. На голову одягаю кепку, на очі насуваю темні окуляри ще й маску одягаю.
Навпроти кінотеатру “Чернівці” під аптекою в затінку сидять жінки. Продають городину, фрукти, квіти, молочку.
“Можна біля вас?” – запитую обережно, бо, мало чого, раптом тут “бійня” за місця. Бабуся ж мирно відповідає, що можна, чому ж ні.
“Як гадаєте, реально мені сьогодні продати мед?” – знову розговорюю жінку.
“Твій покупець тебе обов’язково знайде”, – зауважує співрозмовниця. Сонце пече немилосердно, усі поспішають десь заховатися, зморені спекою. Кілька разів, щоправда, підходили цікавитися, та, почувши ціну (200 гривень за літр), йшли геть. Одна жінка вже, здавалося, от-от готова була купити, але передумала. Каже, що в мене щось дуже дорого.
До моєї нової “подруги” підходить жінка, яка хоче купити полуниці, але йде на роботу і не може їх із собою взяти. Телефонує чоловікові, щоби підійшов і забрав кілограм, вона купить.
За орієнтир вибирає мене. “Тут така дівчина стоїть у білій кепці, побачиш!” – вигукує у слухавку. А продавчині, наказує: “Зараз мій чоловік підійде, такий високий, у шортах, і забере ягоди. Звати Володя. Питайте обов’язково ім’я! Якщо Володя і в шортах – значить, він!”
“Перший був лихий, а цей добрий”
Підходить чоловік у темних окулярах. Як з’ясувалося, інспектор.
“Збирайте речі і йдіть, тут торгувати не можна!” – наказує він продавчиням.
“А можна, я трішки поторгую? – запитую. – Я тут вперше і, сподіваюся, востаннє, але дуже треба продати мед!”
“Ні, правила є правила, тут не можна”, – твердо відказує інспектор і йде далі.
Жінки неохоче починають збиратися.
“Це вже другий за сьогодні”, – каже моя сусідка. Перечекавши ще трохи, продавчині вирішують все ж таки залишитися.
“Це якийсь добрий, – зауважують вони. – Той, перший, був лихий”.
Щойно я кладу на землю відерка з медом, як той чоловік з’являється знову.
“Тіштеся, що просто кажу іти звідси, а міг би й оштрафувати. Не доводьте мене до цього”, – сердиться він.
Продавчині хапають клунки і переходять у вузьку вуличку за кінотеатром.
“Не можна нам там бути! А їм можна? Їм всім там при владі можна красти в народу? Хай би спробувати прожити на нашу пенсію!”
“Чого стаєш переді мною?”
У провулку за кінотеатром торгівля взагалі не йде. Про мед ніхто й не питає. Бабуся ділиться зі мною половинкою яєчного лотка, тож можу трохи присісти.
“Ану, дитино, давай поможи мені продати квіти, ти май молода, може, в тебе будуть більше купувати”, – звертається до мене інша бабця. Я обіцяю спробувати, але ніяк не можу запам’ятати ціни на різні види квітів.
Врешті, побачивши, що торгівля не йде, одна з жінок, яку я вже роками бачу щодня у цих місцях, підсувається до більш людного місця. За нею інші.
“Іди, іди за ними, – спонукає мене моя сусідка. – Подивимося заодно, чи все спокійно. Може, і я за тобою піду”.
Підхоплюю мед і підходжу до тієї сміливішої жіночки. Вона не надто привітна – мабуть, єдина така з усіх, з ким я там познайомилася.
“Чого стаєш переді мною, ззаду нема місця?” – буркає мені.
“Ставай біля мене, я не проти”, – мирно каже інша продавчиня.
Мед продати так і не вдалося. Поскладала банки до рюкзака, попрощалася з новими товаришками і пішла. Мабуть, стихійна торгівля – то таки не мій “коник”. Краще вже продавати знайомим…
” ”
