Коли уродженцеві буковинського села Вовчинець Михайлові Генцарюку було 17, його засудили до 15 років каторжних робіт. І це ще юнакові пощастило, так би мовити: інші отримали по 20 років, а багатьох узагалі прирекли до смертної кари.
Зараз Михайлові Петровичу – 97. Разом із дружиною виростили десятьох дітей – п’ятьох синів і п’ятьох доньок.
Хоча роки заслання уже в далекому минулому, та у пам’яті вони закарбувалися назавжди. Про ті моторошні часи пан Михайло розповів кореспондентці ” “, пише molbuk.ua
Місцеві повтікали від совєтів у гори
“Я народився сьомого листопада 1926 року в селі Вовчинець. Через два роки наша родина перебралася до Жадови, де я сім класів провчився в румунській школі. Навчання було румунською, нам навіть між собою не дозволяли розмовляти українською. За непослух або невивчене завдання вчителі били учнів по долонях буком. Але мені навчання давалося на диво легко, тож жодного разу не був битий. Після закінчення школи у 1940 році працював із батьком у полі та лісі”, – згадує оповідач.
Тоді ж на Буковину вперше зайшли росіяни. Вони пробули лише рік і відступили, а до краю повернулися румуни. Та через три роки совєти остаточно зайняли регіон. Цього разу окупанти прийшли надовго. І вже скоро населення повною мірою відчуло на собі сутність радянської тоталітарної машини.
“Багато хто гадав, що як росіяни першого разу відступили, так і зараз підуть геть. Тому вирішили перечекати цей період у горах. Наша родина також перебралася у Стайки – така поляна в лісі. Там розташувалася боївка УПА. Я та інші хлопці теж стали членами УПА, склали присягу. Я отримав псевдо Перець, – оповідає Михайло Петрович. – Однієї ночі пішов дощ, і наше шатро змокло.
Товариш отримав двостороннє запалення легень. Його забрали, і я його більше не бачив. Мене хвороба взяла легше. Відправили до поліклініки в Шепіт, там трохи підлікували й дали відпустку на 10 днів. Я вже добував відпустку і мав повертатися до штабу УПА, як раптом приїхали совєти, забрали мене із татом, ще когось із чоловіків. Батька невдовзі відпустили, бо він уже був старенький – мав 67 років. А мене та ще кількох скерували до тюрми в Чернівцях”.
“Родіна вас помилувала”
Буковинців судили за “ізмєну родінє”.
“Дивуюся: якій “родінє”? Я народився за румунської влади, батьки мої, сестри – за Австро-Угорщини. Тож де моя “родіна”?! Та на мене лише прикрикнули: “Нє болтай, ізмєннік!” – згадує чоловік. – Пізніше виявилося, що совєти зайшли із Шепота через гори на Стайки й викрили наш штаб. Повстанці встигли сховатися в криївці, але у штабі залишилися документи з текстами присяги, нашими прізвищами. Я спочатку все заперечував, поки слідчий не сказав: “Шкода мені тебе бити, ти ще такий молодий”, – і показав мою присягу. Далі відпиратися не було сенсу”.
За цими документами нас судили. Мене та ще десятьох товаришів перевели до камери смертників. Ми сиділи й молилися. Якось нас викликали із речами до кабінету зі слідчими. Ті кажуть: “Родіна вас помилувала і замінила смертний вирок на каторжні роботи”. Одним дали 20 років заслання, а мені – 15. Можливо, тому, що був наймолодшим”.
Так у 1945 році буковинці потрапили до Магадана. Їхали 75 діб. Завезли їх у бухту Находка, що біля Японського моря. Звідти пересадили на вантажний пароплав до Магадана. Там загнали в баню і видали тюремну форму. Кожен мав свій номер. Панові Михайлу дістався 95… Великою бортовою машиною їх далі везли добу до копальні імені Горького Магаданської області.
“Там ми добували золото, і вже через тиждень мої руки вкрилися кривавими мозолями, адже ми довбали киркою мерзлоту. Я, коли почув, які там морози (узимку 50, а то й понад 60 градусів), то подумав, що зиму не переживу. Але пощастило: на потилиці утворився нарив, і мене відправили до лікарні. Там залишився на зиму санітаром, допомагав лікарям. І це був рай: тепло, їжа, краща за тюремну. Виписали аж влітку. Літо там коротке. Недарма співали: “Колима, Колима, чудная планєта. Дєвять мєсяцев зіма, остальноє – лєто”.
Врятував хлопця, який замерзав
Михайло Генцарюк потрапив на заготівлю дров. Одного разу він урятував людину.
“Якось ішли на роботу, аж тут один хлопець сів на сніг і вже дрімає. Повз нього йдуть, а я став і дивлюся. Чув, що мороз хилить на сон, і людина так може замерзнути. Забрав того хлопця до вогню, насилу доніс, відігрів. У санчастині йому потім сказали про мене: “Тебе той хлопець урятував”, – пригадує співрозмовник.
Ще сім років Михайло Петрович пропрацював в електроцеху, а далі його перевели до копальні.
“Там були величезні чани, де промивали руду. Невдовзі я став помічником коваля. Сам коваль – старенький латиш – захворів, і я залишився замість нього ще на три роки”, – розповідає пан Михайло.
Наступного року після смерті Сталіна оголосили амністію “малоліткам”, і наш буковинець потрапив до цих списків. Але їх не хотіли відразу відпускати, бо потрібна була робоча сила. І ще три місяці чоловік працював. Врешті прийшов другий указ – звільнити всіх в’язнів, які відбули дві третини терміну. Михайло Генцарюк на той час відсидів уже 10 років, тож потрапляв аж під дві амністії.
Михайло Петрович приїхав до рідного Вовчинця восени 1954 року. Десять років каторжних робіт змінили його настільки, що навіть рідний батько спершу не впізнав. Потроху чоловік повернувся до звичного життя, одружився, створив велику родину, дочекався онуків.
У Михайла Генцарюка – 10 дітей. На фото – частина з них
Буковинець дочекався численних внуків та внучок. На фото – далеко не всі
“І ось зараз мені вже 97. Ніколи не думав, що доживу до таких років. Я б уже й не проти відійти із цієї землі, досить уже, нажився. Але чогось іще Бог тримає…” – каже пан Михайло.
” ”
–>
