Фото надані Інною Цибульською
16 травня у Чернівцях на Алеї слави попрощалися із молодшим лейтенантом, військовослужбовцем 107 окремої бригади тероборони 42-річним Олександром Цибульським.
Віддати останню шану прийшло багато друзів, побратимів. Кожен мав для нього теплі слова, адже Олександр був надзвичайно добрим, товариським, веселим, жив яскраво й активно.
Про це йдеться у публікації ” ” від 23 травня, пише molbuk.ua
“Допомагав і людям, і тваринам, любив життя”
“Він був із тих, хто справді не народжений для війни. Щирий, справжній, душа компанії. Його суперсилою було знаходити й зводити людей між собою. Мандрівник, завзятий рибалка, альпініст, сноубордист, і це далеко не весь перелік того, чим він захоплювався. Але не війною. Він любив життя”, – згадує товариш і військовослужбовець Костянтин Кукунов.
“Саня…. Циба… Дякую тобі, друже! Ти був людяним, справжнім, чесним, прямим, ти був крутим! Переглядала гору спільних фотографій. Скільки ж проїхано кілометрів, пройдено вершинами, а скільки ще було планів. Клята війна!” – написала подруга Надія Темофійчук.
“Це той дуже рідкісний випадок, коли в мене немає слів. Бо що б я не написала, цього буде недостатньо. Я дуже співчуваю рідним, близьким, друзям. Ця втрата не має меж”, – залишила допис у соцмережах подруга дитинства бійця й волонтерка Тата Кеплер.
Більше про те, яким був Олександр, кореспондентці ” ” розповіли його дружина Інна, сестра Зоя та матір Надія Миколаївна Цибульські.
“Сашко працював зубним техніком, – каже дружина Інна Цибульська. – Захоплювався сноубордингом, скелелазінням, туризмом, сплавом. Умів гуртувати навколо себе людей, мав багато друзів. У нас була велика компанія із кількох міст. Ми намагалися вибиратися кудись щовихідних. Сашко мав чудове почуття гумору. Як кажуть, одеське, адже до 13 років жив там. Любив тематичні вечори, дуже смачно готував, міг звичайний обід перетворити на справжнє свято. Не вживав алкоголю, м’яса, пізніше відмовився і від риби. Хоча сам був завзятим рибалкою. Проте, спіймавши, відпускав рибу у воду. Був дуже скромним, не любив виставляти своє життя напоказ у соцмережах, не хизувався досягненнями. Про те, що врятував товариша, який тонув, знали лише найближчі.
Олександр був членом туристичного клубу і часто надавав там допомогу в різних ситуаціях як медик. Обожнював тварин, допомагав їм, брався за найскладніші випадки, провадить дружина.
“Ми підбирали пташенят, кошенят, цуценят. Якось нам зателефонували, що кішка народила дуже крихітних маляток. Щоби вони вижили, Сашко робив їм уколи. Запам’ятався випадок, як у гілках груші заплуталася пташка. Груша – дуже колюче дерево, та чоловік виліз на нього і звільнив птаху. Це була унікальна, світла людина. Він мав переконання, що кожен наш вчинок має нести добро. У нього завжди було багато роботи, працював 24 на 7. Як знаходив час і сили на інші сфери життя, крім роботи, – загадка”.
“Кидався у вир небезпеки, не шкодуючи себе”
Коли почалася повномасштабна війна, Цибульські саме зібралися сім’єю в гори. Але те, що сталося, назавжди змінило їхнє життя.
“Раніше чоловік не мав нічого спільного із військовою справою. Та коли прокинулися о 5-й ранку 24 лютого, зрозуміли, що іншого варіанту, як іти в армію, немає. Удома залишився 17-річний син, а ми пішли записуватися в тероборону”, – згадує Інна.
Олександрові пропонували служити бойовим медиком, адже він мав медпідготовку в Іспанії за стандартами НАТО. Проте чоловік відмовився, бо вважав, що його знань у цій сфері недостатньо, і пішов у військо кулеметником. Постійно виїжджав із побратимами на евакуацію поранених у найгарячіші точки, хоча це не входило в його обов’язки.
“Він ішов по лезу. Себе не шкодуючи, кидався у вир небезпеки, тільки щоби врятувати інших. Побратими намагалися тримати Сашка подалі від позицій, але він знаходив шляхи таки поїхати на евакуацію. Пропав побратим – і Сашко без команди пішов його шукати. Ми його вмовляли, щоби більше беріг себе, але марно”, – зітхає дружина.
“За словами побратимів, брат ніколи ні на кого не кричав, був урівноваженим, розсудливим, спокійним, не лаявся, – додає Зоя Цибульська. – І його всі слухалися. Наприкінці зими відбув військові навчання поблизу Одеси, пройшов акредитацію із відзнакою. Ще дивувався: “За що мені відзнака, я ж нічого такого не зробив?” Йому там запропонували залишитися на інструкторській посаді, скажімо так, у теплому місці. Але брат категорично відмовився: “Як ви це собі уявляєте? Я не можу залишити хлопців. На мене чекають і дуже розраховують”. Сашко сказав, що піде з армії, коли закінчиться війна, а Україна переможе”. Якось запитала його: “Що тобі це дає?”. Відповів: “Я просто роблю те, що повинен”.
“Якби не Сашко, мене б тут не було”
Загинув Олександр під час чергового виїзду на евакуацію на Бахмутському напрямку внаслідок ворожого обстрілу. Близькі, друзі до останнього сподівалися, що йому вдасться вижити, але не судилося.
“На похороні була величезна кількість людей. Один військовий у званні зауважив, що так багато людей на похороні бійця пам’ятає лише на початку АТО. Прийшли попрощатися люди різних професій, уподобань. У кожного була своя історія, пов’язана із Сашком. Усі кажуть, що втратили частинку душі. Він умів змінювати життя інших на краще”, – каже Інна.
“Друзі, побратими на похороні розповіли багато такого, про що ми не знали, адже брат ніколи нічим не хизувався, – зауважує сестра Зоя. – Хлопці казали: “Якби не Сашко, мене б тут не було”. І таких історій чимало. Брат же завжди на мої запитання: “Саню, що там?” лише коротко відповідав: “Усе нормально, живий, здоровий”.
На похорон приїхав побратим Микола на псевдо Тигр – молодий хлопець, який виріс у дитбудинку. Олександр опікувався ним із перших днів на війні. Був єдиною людиною, до якої запальний Микола дослухався. На похороні Колю трусило, він плакав, кажучи, що втратив батька. Пообіцяв, що буде мстити за нього”.
“На похороні плакали всі, але Сашкові б це точно не сподобалося. Він завжди хотів, щоб ми веселилися і сміялися. Він би ніколи не допустив, щоб біля нього хтось плакав. З ним кожен день був святом”, – додає дружина.
Олександр ще з маленького був дивовижною дитиною, долучається до розмови мама Надія Миколаївна Цибульська:
“Надзвичайно терплячий. Завжди був першим у школі. Брав участь у всіх концертах. Дідусь навчав його козацьких пісень. Дорожив друзями. Навіть уже в Чернівцях пам’ятав усіх одеських товаришів, цікавився їхніми справами, зустрічався. Під час останньої нашої розмови сказав: “Мамо, війна колись закінчиться, а я дочекаюся онуків і завжди буду з ними…”.
“Вранці врятував мені життя, а ввечері загинув”
Вранці у день своєї загибелі Олександр Цибульський врятував життя побратимові зі свого батальйону Ігорю Нажизі. В Ігоря тремтить голос від жалю, коли розповідає про Цибу:
“Ви навіть не уявляєте, що це за людина була. Він мені вранці врятував життя, а ввечері загинув. Це був лідер, за яким ішли. Він нас тренував, усього навчав, був найбільш досвідченим серед нас. Усе вмів, усе знав, скрізь був, усіх заспокоював, міг кожного прикрити. Переживав за кожного бійця, знав, де яка позиція і хто на ній, на кожну заходив. Офіцери ж зазвичай нікуди не ходять. А Циба бував скрізь. Це був найкращий із найкращих. Таких людей одиниці”, – каже військовий.
Ігор ніколи не забуде, як Олександр врятував йому життя.
“Я перебував на позиції. У нас сталася проблема, потрібно було перенести кулемет на іншу точку. Дорогою зустрілися із Цибою. Поговорили дві хвилини, далі мені треба було бігти кількасот метрів до позиції. А тут ворожий дрон летить. Почав на мене кидати ВОГи (постріл осколковий гранатометний – ред.) На щастя, Циба антидроновою рушницею притримав дрон, порушивши його хід. Якби не це, дрон би точно мене наздогнав і вбив. Завдяки Сашкові я живий… А сам він увечері прийшов допомогти хлопцям, вивести їх із позицій, і туди почали стріляти мінометами. Так сталося, що його накрило…”
Ігор не приховує, що через загибель Циби моральний дух бійців батальйону на якийсь час упав.
“Деякі хлопці пішли в СЗЧ (самовільне залишення частини – ред.), інші відмовлялися виходити на позиції. Ми всі були приголомшені цією втратою. Коли Циба був з нами, ми знали, що все добре. Готові були йти за ним у саме пекло. Якщо він казав, що треба щось робити, ми знали, що, значить, справді треба. Бо він не просто так це каже, а знає, що робить. І якщо ми виконаємо всі його вказівки, то вийдемо переможцями”, – зазначає співрозмовник і запевняє, що схожі слова про Олександра може сказати кожен із його роти, батальйону, бригади.
“Я щасливий, що мав честь бути знайомим із Цибою. З таких людей має будуватися країна майбутнього. На жаль, зараз такі люди йдуть від нас…”, – підсумував Ігор Нажига.
” ”
–>
