Фото molbuk.ua
В Україні щороку, у третю неділю травня, відзначають День пам’яті жертв політичних репресій. Цього року він припадає на 19 травня.
Голова осередку обласної організації Союзу українок та товариства репресованих у селах Драчинці та Нові Драчинці Олександра Гасяк чимало натерпілася від радянської влади.
Про це йдеться у публікації ” ” від 16 травня, пише molbuk.ua
У її дідуся було четверо синів і донька. Усі росли патріотами й відважно боролися за незалежну Україну. Її дядько Євген Купчанко (позивний Аскольд) був першим українським директором школи у селі Нові Драчинці, водночас керував оунівським підпіллям Чернівеччини. Інший дядько Іван Сокіл воював в УПА. Їхня сестра Сільвія була там машиністкою. Відтак помста загарбників не забарилася.
“Хату оточили 30 вояків, вони кричали, погрожували”
“Коли москалі вдруге повернулися на Буковину в 1944 році, почалися страшні репресії. Університетську молодь, яка постала проти них, почали виселяти, судити. Дісталися й до нас. Мені було сім років, братові – півтора, коли нас депортували на Урал, – згадує Олександра Сильвестрівна. – Якоїсь конкретної причини не було: просто тому, що ми патріотична родина. Нас прийшли брати 30 совєцьких вояків. Вони оточили хату, кричали, замахувалися прикладами, наказали збиратися. Це було 21 жовтня 1947 року. Тоді впав великий сніг. Мама вагітна, місяць до пологів, двоє діточок у череві”.
На той час бабуся, мати батька Олександри Сильвестрівни, вже мешкала з ними, бо її хату совєти спалили.
“У неї була така гарна на той час хата. Окупанти облили маєток бензином, підпалили – усе згоріло. Але їй пощастило не поїхати на заслання: вояки її не помітили. Корчик за корчик, дерево за дерево – і бабуся втекла. Переховувалася, спала на кладовищі, у церковній дзвіниці. А от дідусеві сховатися не вдалося. Його вивезли, і він помер у засланні в 1949 році”, – провадить співрозмовниця.
Місяць нещасних і голодних людей везли у товарняках. Не щадили нікого.
“Пригадую Рахілю Каплун із Мамаївців – тендітну жінку, гарно вдягнену, в капелюшку, вона викладала в університеті англійську мову. Конвоїри грубо заштовхали її в товарняк. Ми сиділи на підлозі, посередині якої зяяла дірка. Так і їхали цілий місяць”.
“Ми ваших дітей заберемо в дитбудинок”
Родину відправили в Пермську область. На початках умови проживання були просто жахливими. Не дивно, що новонароджені немовлята не вижили.
“Нас привезли в холодний на 16 нар барак, який не опалювали. На стінах – іній, нічим ні постелити, ні укритися, – згадує оповідачка. – Відразу після прибуття мама народила, але малюки померли. Родичі хвилювалися за решту дітей. Почали казати конвоїрам, що, мовляв, малеча мерзне. А ті: “Ми у вас заберемо діток у дитбудинок, їм там будєт харашо і уютно”. Дорослі злякалися й стерегли, щоби нас не забрали. Уже й не скаржилися, вкутували в те, що мали вбране на собі з дому. Так і жили…”.
З часом стало трохи легше. Допомогли виселені раніше українці, які вже адаптувалися до тамтешніх умов. Батька пані Олександри взяв на роботу фірманом один чоловік.
“Нам виділили шопу. Там багато пилорам, тато возив із них дошки, трачиння і зробив із тієї шопи кімнату. З глини зліпив шпаргат. Тож ми вже могли зігрітися. А потім тато викладав москалям дороги з бруківки, багато грошей заробляв, навіть пенсію почав отримувати. Купили хату в Кубані, вже жили цивілізовано. Що й казати, українці ніде не пропадуть”, – зауважує Олександра Сильвестрівна.
“Ми не знали, що таке цукерка, ходили в катранах”
Там, у Пермській області, Олександра почала ходити до школи. Провчилася до сьомого класу. Прийняли її не відразу, лише коли навчилася розмовляти російською. Бо спочатку дівчинка не розуміла жодного слова: де ж у ті часи на Буковині лунала російська?
Дитинство запам’яталося не веселощами, іграшками та солодощами, а поневіряннями й убозтвом.
“Ми не знали, що таке цукерка. Тішилися, якщо хтось насипле в руку трохи пшенички. Ходили одягнені в катрання”, – зітхає жінка.
Тим часом їхня бабуся не втрачала надії дочекатися на своїх рідних удома.
“Коли комуніст прийшов розбирати нашу хату, бабуся запитала його: “Адолю, син повернеться, де буде жити?”. Той відповів: “Бабо, бачиш свої вуха? Ні? То так само і сина побачиш”. І все ж вона дочекалася. Після смерті Сталіна, у 1953 році, нас почали звільняти, видавати паспорти. Бо досі ми жили без документів, що два тижні ходили підписуватися до комендатури. Щойно ж дозволили повернутися після 13 років заслання, ми відразу зірвалися й приїхали: тато, мама, брат, я. Вдома, правда, ні кола ні двора. Усе порозтягали. Та ми віджили, відбудувалися. Усі живі, здорові”.
Згодом Олександра Гасяк вступила до Чернівецького медучилища, закінчила його. Відтак 40 років пропрацювала в Драчинецькій лікарні. Вона ніколи не забувала про кривду, завдану її рідним совєтами.
“Про те, які москалі підступні, я знаю не з розповідей, адже все бачила на власні, тоді ще малі, оченята. Мені дуже шкода своїх рідних – цих чудових, талановитих людей, які постраждали від совєтів. Але водночас я горда, що вони не здалися і залишилися вірними Україні”, – завершує оповідь буковинка.
” ”
–>
