У дворику пані Валентини завжди гавкають собаки й відчутний запах свіжозапареної каші. Це дворик однієї з п’ятиповерхівок. Пані Валентина – жителька села Руські Тишки на Харківщині. З нею ми познайомилися під час поїздки з волонтерами на прифронтову територію.
Про це йдеться у публікації ” “.
“Він лежав ледь живий”
Жінка пережила окупацію та прихистила 160 тварин. З них 120 собак і 40 котів. Годує їх, але зізнається, що це досить важко.
– Перед окупацією багато людей встигли виїхати. Але ж тваринок своїх покинули. Тоді ми із сусідом та групою волонтерів почали їх забирати до себе… Не можу дивитися на страждання тварин. Собак знаходили у різному стані. Найбільше мені запам’ятався Дік. Коли ми евакуювали тварин, то знайшли його. Він лежав ледь живий. Я підійшла, обережно підняла його і перенесла додому. У мене були ліки, почала доглядати. Кожні 15 хвилин давала глюкозу. Дік почав їсти аж через три тижні, – згадує жінка.
“Мого сусіда вбив ворожий снаряд”
Про окупацію жінка згадує зі сльозами на очах.
– Це було дуже страшно! Прийшли нелюди! Вони робили жахливі речі. Чоловіки, які не виїхали, зазнали катувань. Їх регулярно брали “на підвал”. Попри це, я не забувала про тварин. Коли ж нас звільнили ЗСУ, то почалися регулярні обстріли, прильоти. Ми дев’ять місяців жили в підвалі. Виходила лише для того, щоби погодувати тварин. Мого сусіда вбив ворожий снаряд… Я залишилася сама зі 160 тваринами. Спочатку ми їх збирали по селу, а потім тваринки почали самі до мене приходити – і собаки, і кішки. Я люблю кожну живу душу, даю їм клички. Село у нас невеличке, тому знаємо одне одного. І називаю собак за прізвищем його господарів, наприклад: Михайлюки – собака Михась, Семенюки – Семенчик. Роблю так, щоб, коли господарі повернуться, могли б забрати своїх домашніх улюбленців, – пояснює пані Валентина.
У кожного собаки є буда
Щодня пані Валентина варить кашу для тварин, намагається знайти кістки, щоб почастувати їх. Зізнається, що є велика потреба у кормі. Інколи волонтери приїжджають і залишають трішки. Але того вистачає лише на два дні.
– Ця війна наробила дуже великої біди… Хто б міг подумати?! Але у тваринах я знаходжу розраду. Вони мене відчувають, коли складно на душі. Ви знаєте, коли я засинаю вночі, у мене перед очима дуже страшні картинки. Я побачила багато смертей. Це друзі, родичі, близькі. Я бачила, як убивають дітей… Уявіть собі: сонячний день, маленька дівчинка вийшла на дитячий майданчик, щоби покататися на гойдалці. І раптом ракетний обстріл! Ракета влучає в сусідній будинок, і її уламки розлітаються й убивають це маленьке янголятко. З цим дуже складно жити. Щоб не збожеволіти, я говорю до собак, і вони мене розуміють! На душі відразу легшає, – каже пані Валентина, не стримуючи сліз.
Жінка облаштувала двір і зробила огорожу. Кожен собака має буду. Валентина доглядає тварин і каже, що жодні обстріли не зможуть їй завадити.
” ”
–>
