Лідія Рапата із села Горішні Шерівці стала посмертним донором відразу для трьох людей. Жінці було лише 44 роки. У неї стався геморагічний інсульт. Лікарі констатували смерть головного мозку. Медики Першого територіального медичного об’єднання міста Львова провели першу трансплантацію серця у Чернівцях. Його пересадили 45-річному львівському пацієнту.
У жінки також вилучили нирки. Одну з них фахівці Чернівецької обласної лікарні пересадили пацієнтці з Тернополя. Другу нирку пересадили пацієнту у Львові. Обидві операції минули успішно, йдеться в публікації ” “.
Рідні розповідають, що ще за життя Лідія підтримувала посмертне донорство, тож вони й ухвалили це нелегке для себе рішення.
– Ми з нею про це говорили. Я не пам’ятаю, коли саме – пів року чи рік тому. Ми не боялися таких розмов, адже це нормально. Вона сказала, що не має нічого проти, щоби стати посмертним донором. Ліда хотіла, щоб, якщо буде така можливість, допомогти іншим, завжди казала, що захоплюється тими людьми, хто допомагає навіть після життя. Адже покійному вже однаково бути в могилі із серцем чи без нього. А так можна врятувати хоча б одну людину. Вона все своє життя всім допомагала. Була дуже доброю. Тож ми, не вагаючись, погодилися. Зранку прийшли й підписали всі документи.. Серце нашої Лідки й далі б’ється, хоч її вже немає… – розповідає чоловік Лідії Василь РАПАТИЙ.
“Завжди дасть пораду, завжди допоможе”
За словами рідних, жінка не хворіла. Проблеми з тиском виникли лише тоді, коли вона почала приймати гормональні ліки та набирати вагу.
– Ліда два роки пила гормональні, адже мала проблеми з яєчником. Через це швидко набрала вагу, і виникли проблеми з тиском. Останні три роки вона сиділа на дієті, щоранку пила кип’ячену воду з лимоном і нічого не їла до 12 години. Так і змогла скинути вагу. Тоді й проблеми з тиском поступово почали зникати. Тиск вже рідше піднімався, – каже донька жінки Олександра.
Інсульт у жінки стався раптово. Спочатку перший – удома, а згодом повторний – через 10 днів у лікарні. Після нього жінка й померла.
– Одного дня я зранку мала їхати додому. Мама мене розбудила о сьомій ранку. Я подумала й вирішила того дня не їхати. Якесь передчуття було. Ми пішли разом готувати сніданок, вирішили зробити грінки з яйцем для мого синочка Кузьми. В один момент вона зупиняється й каже: “Мені щось так погано”. Пішла прилягти. Я за 15 хвилин кричу: “Мамо, ти жива?”. А вона ще сміючись: “Та ж жива, звісно, жива”. Я піднялася до неї через 20 хвилин. А вона дивиться у вікно й щось сама до себе говорить. Я поглянула, а в неї такий здивований погляд, очі ніби розійшлися в різні боки. Я тоді одразу викликала швидку. За 20 хвилин вона приїхала. Медики забрали маму на ношах. Реакції в неї вже не було жодної, – каже Олександра.
У лікарні поставили діагноз – геморагічний обширний інсульт. За десять днів, з 16 на 17 лютого, у жінки стався повторний інсульт. В обід рідним повідомили, що сталася смерть головного мозку. Життєдіяльність інших органів підтримували лише завдяки апарату.
– Без неї дуже складно. Лідія була такою мудрою жінкою. Завжди дасть хорошу пораду, завжди допоможе. Завжди говорила правду в очі, нічого не приховувала. А ще вона була кулінарним генієм, яку смачну їжу вона готувала. Кращу ніж у ресторанах. Була дуже хорошою господинею: у неї на городі, у саду було все. Вона навіть бур’яни руками полола, не шкодувала сил, – розповідає чоловік Лідії.
“Це була жінка на всі руки”
Раніше сім’я Рапатих жила в центрі Чернівців. Згодом продала квартиру і придбала будинок у селі. Лише “коробку” з голими стінами. Лідія з Василем удвох робити ремонти. Жінка була вправною навіть у будівництві.
– Ми за два роки скільки роботи тут проробили. До Нового року удвох повністю утеплили пінопластом фасад. Вона вміла і плитку класти, і шпаклювати. Я сам роблю ремонти, то тривалий час працював із Лідою. Це була майстриня на всі руки, – каже пан Василь. – А ще дуже сильно вона любила тварин. Коли ми жили в центрі, то у дворі в нас було 18 чи 19 бродячих котів і два собаки. Вона весь час їх підгодовувала. Коли ми сюди переїхали, то п’ять котів від сусідів до нас приходили, вона їх теж годувала.
Лідія ніколи не відмовляла в допомозі. Завжди могла підтримати і словом, і ділом.
– Коли хтось із сусідів чи знайомих хворів, вона, не думаючи, бігла на допомогу. Могла до ранку просидіти з людиною, доки їй не полегшає. Побачить стареньку бабусю в магазині, візьме та й купить їй хліб, сметану, олію. Коли в мене щось траплялося, я телефонувала мамі – і вона завжди давала влучну пораду. Вона всім ділилася з людьми, не шкодувала нічого. Коли до нас прийшов фотограф зробити фото до першого дня народження Кузьми, мама дала йому в дорогу скільки консервації, – з посмішкою згадує донька.
Мати Лідії Віра Георгіївна розповідає, що жінка була дуже розумною і працьовитою.
– Вона працювала швачкою на фабриці. Потім – у меблевому цеху була заступником директора. У дитсадку кухарем працювала. Постійно з керівництвом сварилася, бо неправильно готували для діток. Не могла витримати тієї недбалості, та й звільнилася. Потім працювала з чоловіком, допомагала на будівництві, а останніми роками була вдома, вела господарство, – каже матір Лідії.
Вигляду на свої роки жінка не мала, її навіть часто вважали сестрою Олександри.
– Нас не раз плутали. Думали, що це моя сестра чи подруга. Мама була дуже гарної вроди й дуже молодою на вигляд. Їй четвертого січня виповнилося лише 44, – каже донька померлої.
Дані пацієнтів, які отримали органи, сім’я не знає. Якщо самі пацієнти захочуть, то зможуть отримати інформацію про донора та зв’язатися з рідними.
– Сподіваюся, пацієнти, що отримали органи, одужають. Я б дуже хотіла, щоб вони зв’язалися з нами, щоб ми познайомилися. Сподіваюся, що чоловік, який його отримав, буде здоровим. Я б прийняла його як свого сина, – каже матір Лідії.
“Йому лишалося жити недовго”
Трансплантацію серця здійснював Роман ДОМАШИЧ, керівник центру серця й судин, завідувач відділення кардіохірургії й трансплантації серця Першого територіального медичного об’єднання міста Львова.
– Операція минула добре. Пацієнта вже виписали. Він повністю реабілітований. Зараз йому підбирають дозу імуносупресивних препаратів, з якими він буде все життя. Раз на місяць він здаватиме концентрацію імуносупресії. Раз на пів року – біопсію. У чоловіка була дилатаційна кардіоміопатія (захворювання міокарда з порушенням скоротливої функції серця). Без трансплантації йому лишалося жити недовго. Прогнози були дуже невтішні. Врятувати могла лише трансплантація. Він був у списку й очікував на серце вже півтора року, – розповідає Роман Домашич.
Операція тривала п’ять годин, каже лікар. Чоловік, якому пересадили серце, вже наступного дня мав стабільний стан, тож це дозволило його доправити реанімобілем до клініки у Львові.
– Ускладнень під час операції не виникло. Єдине, що, через війну ми були змушені командою брати реципієнта й виїжджати до Чернівців і на базі обласної лікарні робити трансплантацію, оскільки там був донор. Якби війни не було, ми б гелікоптерами доправили серце до Львова й робили б операцію на базі нашої лікарні. Але безвихідних ситуацій не буває. Чернівецькі лікарі обмінювалися досвідом з нашими лікарями, вчилися. Трансплантацію виконувала наша команда кардіохірургів, анестезіологів, операційних сестер. Хочу привітати Чернівецьку область з такою грандіозною подією: уперше на її теренах відбулася пересадка серця. Ми раді співпрацювати, – каже Роман Домашич.
Трансплант-координатор, завідувачка нефрологічного відділення Чернівецької обласної клінічної лікарні Галина ШКІОПУ розповідає, що 55-річну пацієнтку, якій пересадили нирку, уже виписали додому.
Вона була в списках на трансплантацію майже три роки. Жінка хворіла на гломерулонефрит (захворювання нирок, під час якого уражаються ниркові клубочки, які фільтрують кров), перебувала на діалізі. Пацієнтка могла й не дочекатися на орган.
– Тепер із нею все гаразд, потихеньку відходить від операції. Її вже виписали додому. Після трансплантації вона спочатку відвідуватиме лікарню раз на тиждень, здаватиме кров на концентрацію тих препаратів, які приймає. Щоб розуміти, чи підходить доза. Якщо вона буде більш-менш стабільною, жінка вже приходитиме раз на два тижні, а далі раз на місяць. Крім того, упродовж першого місяця вона буде проходити УЗД-обстеження цього трансплантата, щоб лікарі бачили, як він працює. Пацієнтка вже ходить. Усе добре, вона фіксує тиск, температуру, приймає ліки, – каже лікарка. – Перед трансплантацією я говорила з пацієнткою, розповідала про донора, що це молода жінка. Вона сказала: “Ви б знали, скільки я молилася, щоб мені попався молодий донор зі здоровою ниркою”. Зараз вона хвилюється, щоб реабілітація минула добре, перепитує про ліки: коли що пити, щоб не переплутати. Якщо пізніше захоче, зможе отримати контакти родини донора, щоб познайомитися з ними.
“Людей, які погоджуються на донорство, стає більше”
В обласній лікарні є два трансплант-координатори, які займаються цими питаннями. Вони ознайомлюють пацієнтів з усіма деталями.
– Людина після обстеження приходить до нас із паспортом та ідентифікаційним кодом і пише заяву. Далі її вносять у єдиний державний реєстр. Він містить дані про всіх донорів і пацієнтів, які потребують трансплантації органів, чекають на нирку, серце чи печінку. Також у реєстрі є інформація про трансплантації, які вже відбулися, хто був донором, хто реципієнтом. Якщо пацієнтові констатували смерть мозку, ми мусимо перевірити спочатку його дані в цій базі. Якщо він там є, і стан пацієнта дозволяє, його можна розглядати як потенційного донора. Якщо людина не дала за життя згоду, то ми розмовляємо з родичами, чи вони дозволяють трансплантацію. Якщо є відповідні дозволи, ми оглядаємо пацієнта, чи не мав він хвороб, вірусів, чи підходять органи для трансплантації. Далі система підбирає реципієнта, який підходить за групою крові й має найбільшу сумісність з ним, – каже Галина Шкіопу.
Етап розмови з родичами доволі не простий, каже лікарка. В обласній лікарні було два випадки, коли родичі відмовилися від донорства. Одні з них – через релігійні переконання. Інші – через те, що померла пацієнтка цього б не хотіла. Звісно, були й випадки, коли лікарі думали, що родичі відмовлять, а вони приходили й писали заяву на дозвіл.
– Під час цієї трансплантації не було офіційної заяви від померлої, але родичі дали свій дозвіл. Їм було не просто, адже жінка дуже молода, їй лише 44 роки. У нас це наймолодший донор. Завдяки їй ми маємо трьох врятованих людей, які починають нове життя. Зараз ще не дуже поширене посмертне донорство. Та зауважу, що людей, які приходять писати заяви, стає все більше, – каже лікарка.
У черзі пацієнти можуть бути роками, доки не знайдеться орган, що підходить. На базі обласної лікарні здійснили 6 пересадок нирки, 1 пересадка серця була здійснена спільно з львівськими лікарями.
Найбільше пацієнтів потребує трансплантації нирок: у листі очікування зараз є понад 100 людей.
” ”
–>
