Кореспондентка ” ” побувала з волонтерами громадської організації Freedom Trust у Херсоні.
Четвер, 23 листопада. Удосвіта виїжджаємо на південь. У нас два буси, завантажені гуманітарною допомогою. Волонтер Ігор ЛОГВІНОВ видає рації для зв’язку й інструктаж.
– Їдемо за маршрутом: Чернівці – Миколаїв – Херсон – Чернівці. Ночуємо в Миколаєві, а вранці виїжджаємо у Херсон, – каже Ігор.
– Плюс, – відповідають волонтери.
– Рухаємося однією колоною. Волонтер Олексій Решетнік їде першим, а ми – за ним, – дає команду Ігор Логвінов та сідає за кермо.
“Нам допомагають німці, поляки, британці”
– Друже, що веземо херсонцям? – запитую.
– Цього разу це два апарати ультразвукової діагностики, апарат штучної вентиляції легень для лікарні в Херсоні. Також для цивільних продуктові набори, електричні та звичайні інвалідні крісла, милиці, медикаменти, сковорідки, інструменти для чоловіків та багато іншого. Люди там потерпають. Після того, як окупанти підірвали Каховську ГЕС, багато хто залишився без житла, – каже Ігор.
– Зараз важче стало збирати допомогу? – запитую.
– Нам допомагають німці, поляки, британці. Допомога є, але постала інша проблема: складно збирати кошти на пальне. Цього разу ми мали їхати трьома бусами, але через те, що не зібрали кошти на пальне, їдемо двома. А тільки на те, щоби заправити два буси до Херсона і назад, потрібно понад вісімсот євро. Та ми не здаємося, – розповідає Ігор Логвінов.
Приблизно о 18:00 приїжджаємо до Миколаєва. Там вечеряємо й вкладаємося спати. Щойно прилягла, як за вікном чутно сирену. У Миколаївській області – активність ворожої авіації й загрози атаки безпілотників. Тривога тривала приблизно дві години, після чого таки вдалося заснути.
Прокидаємося о 05:30, снідаємо й вирушаємо за маршрутом.
Заїжджаємо на Херсонщину. Здивувало, що там ремонтують дороги. Десь уже капітально відремонтовано, а десь роботи ще тривають. Та місцями потрапляємо на колії від гусениць танків.
– У цьому селі були росіяни, – каже волонтер Олексій Решетник.
Десь нема вікон, а десь – даху
Проїжджаємо селами Херсонщини. На будинках десь немає даху, а десь – вікон і дверей. Будівлі вкриті брезентом.
Під’їжджаємо до Херсона. На блокпосту військові перевіряють наші документи й просять вийти з авто.
– Звідки ви? – запитує військовий.
– З Чернівців, веземо допомогу в Херсон цивільним, – каже волонтер Василь УНГУРЯН.
Військові оглядають бус і вносять номерні знаки в базу.
– З Богом, хлопці. У Херсоні обережно, бо сьогодні кацапи сильно накривають, – каже військовий.
– Плюс, – відповідає Ігор Логвінов.
Заїжджаємо в Херсон. Місто на вигляд порожнє. Та, попри постійні обстріли, там курсує громадський транспорт, працюють світлофори, відчинені крамниці, аптеки. Майже на кожній будівлі помітні сліди “руского міра”: місцями поруйновані фасади, вибиті вікна.
– Їдемо за першою адресою, Оксана вже чекає на нас…
“Як ми боялися тих москалів…”
Приїжджаємо за адресою. Нас усміхнено зустрічає Оксана Петрівна.
– Хлопці, ми так чекали на вас, – каже жінка.
Волонтери розвантажують допомогу. Тим часом ми з Оксаною Петрівною спілкуємося.
– Ви повернулися до Херсона? – запитую.
– Ні, я пережила окупацію… Як ми боялися тих москалів, зайве намагалися не виходити зі своїх будинків. Як же я їх ненавиджу! Які ж вони неприємні! Навіть в окупації я намагалася допомагати людям, тихенько збирала допомогу, ділилася з іншими. Було дуже складно. Мені навіть
страшно це згадувати… У мене немає ні дітей, ні чоловіка, ні племінників, тому я намагалася допомагати сусідам, – каже жінка.
– Що відчули, коли ЗСУ зайшли в Херсон?
– Боже, Боже! Спочатку очам не повірила, коли побачила через вікно автомобілі й танки з українськими прапорами! Думала, що це провокація окупантів, але ні. То були наші янголи, це були наші хлопці! Як же ми на них чекали! Окупанти казали, що ми не потрібні Україні, але в душі я знала, що це не так. Як ми їх обіймали, тих військових із ЗСУ, не можу передати це словами. Після того, як нас відвоювали, окупанти почали сильно накривати обстрілами. Вони тут постійно. Та це нас не лякає, бо ми вдома, ми в Україні, – плачучи, розповідає Оксана Петрівна.
Хлопці розвантажили допомогу.
– Щиро дякую вам, але покваптеся, бо я бачила підозрілого чоловіка, який зазирав тут. Хвилююся, щоб не здав точку москалям і щоб тут не було прильоту, тому їдьте хутко, – каже жінка та обіймає нас.
– Далі їдемо до Ірини. Аню, ця історія тебе вразить, – інтригує Ігор Логвінов.
– В Ірини цукровий діабет, вона не ходить. Багато років тому жінка втратила старшого сина, а коли почалася повномасштабна війна, від серцевого нападу помер її молодший син, і вона залишилася сама. Та це не зламало Ірину. У себе вдома вона відкрила волонтерський штаб і допомагає цивільним. Вони живуть там як одна сім’я, – каже Ігор.
Приїжджаємо на місце. На нас чекають близько 20 людей.
– Слава Україні! – вітаємося.
– Героям слава!
Щойно вийшли з авто – як пролунали вибухи. Херсонці навіть не реагують.
– Так хлопці, беремося до роботи: розвантажуємо буси по черзі, – каже Ігор Логвінов.
Працюють злагоджено, як годинник. У місті лунає сирена, а після неї гримлять вибухи.
– Це вже наші роздають подарунки окупантам, – кажуть чоловіки.
Виходжу на дорогу. Мою увагу привертає маленька дівчинка, яка бігає вулицею, поки мама отримує гуманітарну допомогу. Чотирирічна Олександра разом із мамою пережила окупацію, бо виїхати вони не встигли. Коли я це почула, то побігла до буса, взяла круасан, яблука, соломку й банани і пригостила дитину.
Та у відповідь усміхнулася і чемно подякувала. Після того дівчинка взяла мене за руку й підвела до мами. Ми розговорилися, аж раптом дівчинка дістала з кишені цукерку “Шалена бджілка” і простягнула мені. Я відмовилася, та маленька Сашка наполягла. “Я пригощаю”, – сказала вона. І голосно закричала: “Слава Україні!” Я взяла цукерку і крізь сльози відповіла: “Героям слава!”
Опанувавши себе, вирішила поспілкуватися з мамою щирої україночки.
– Чому не виїжджаєте? – запитую у Вікторії, мами Олександри.
– Це наше місто, наша земля, наші будинки, чому ми повинні їх покидати? Я не можу… – відповідає Вікторія.
“Звикли до вибухів, вони нас уже не лякають”
Тим часом хлопці майже розвантажили допомогу. Херсонець Володимир теж пережив окупацію. Розповідає, що 20 років пропрацював у службі порятунку, а потім вивчився на зварювальника й працював на судні. Так об’їхав пів світу.
– Місто-герой Херсон живе своїм життям, попри обстріли з лівого берега. Раніше окупанти обстрілювали з мінометів та артилерії. Наші військові їх трохи відтіснили, то міномети вже не дістають. Ми звикли до вибухів, вони нас вже не лякають. Нас оберігає Бог. У місті курсує громадський транспорт, працюють магазини. Єдине – у нас немає роботи, тому виживати дуже складно, але ми тримаємося. Коли нас окупували, то херсонці виходили на Центральну площу, влаштовували мітинги й пікети, посилали Путіна та росіян за російським кораблем, – пригадує Володимир.
– А як окупанти поводилися? – запитую.
– У перші дні вони просто стояли, а потім почали кидати димові шашки у натовп. Фотографували нас, а потім встановлювали осіб. До мене додому не приходили, але я чув історії, що після таких пікетів москалі навідувалися у помешкання активістів. Це настільки соціально низькі люди, передати не можу! Вони не знали, що таке кавоварки, мікрохвильовки. Вони не думали, що так можуть жити звичайні люди. Не зірки, бізнесмени чи депутати, а звичайні люди. Найважче під час окупації було пережити те, що рашисти поводилися, як господарі, а ти нічого не можеш вдіяти. У душі ти їх ненавидиш, а зробити нічого не можеш. Дуже складно було, коли підірвали Каховську ГЕС. Нас підтопило, навіть зараз є подвір’я, де ще стоїть вода. Коли 11 листопада 2022 року в Херсон зайшли ЗСУ, це було щось неймовірне. Стало легше дихати! Обстріли – це ніщо порівняно з окупацією. Ми раді, що нас повернули до України, адже це наша земля! – плачучи, каже Володимир.
– Володю, ходи до нас, ти зараз зрадієш, – каже Ігор Логвінов.
Волонтери подарували чоловікам інструменти, щоби відновлювати помешкання.
– Хлопці, тримайте! Працюйте і допомагайте сусідам, одиноким бабусям, – каже Ігор.
Вулиці-примари
Чоловіки неймовірно зраділи такій допомозі – взяли інструменти, почали їх розглядати й щиро дякувати. У декого на очах бриніли сльози.
– Для нас ніколи такого ніхто не робив, – каже Володимир.
Ми вже збиралися виїжджати додому, але водій одного бусів виявив несправність в авто. Поки Ігор та Олексій поїхали до автомагазину, а я залишилася в будинку Ірини. Вибухи ставали дедалі гучніші. Щоби заспокоїтися, вирішила пройтися. Вулиці порожні, будинки зруйновані або пошкоджені. Таке бачила в Бахмуті. Натрапляла і на сліди окупантів: на одному із парканів було написано “Украина – Россия – единая Русь”. А на паркані одного з обійсть було написано: “Колаборант” (хтось позначив зрадника, – авт.).
Волонтери повернулися з автомагазину. Херсонці принесли зварювальний апарат й почали допомагати нам ремонтувати автомобіль.
Один із них, Юрій, розлучився із дружиною, вона з дитиною виїхала за кордон. Юрій каже, що не планує виїжджати.
– Хочете поїхати в сектор, де було найбільше підтоплених будинків? – запитує.
– Хочу, – кажу.
– Але там небезпечно! Цей район найбільше зазнає обстрілів, там людей немає, – каже.
– Їдьмо, – відповідаю.
Разом із Юрієм та Ігорем вирушаємо туди. Вулиці нагадують примари. Сірі порожні будівлі зруйновані. На одній із хат геть зсунувся дах.
– Вода була на рівні даху, – пояснює Юрій.
Заходимо в будинок, де раніше жила Юрієва теща. На подвір’ї досі ще стоїть вода. У самому будинку не залишилося нічого, стіни осунулися, підлога зруйнована.
– Окрім повені, тут були прильоти. Та найобразливіше те, що ні обласна, ні міська влада ніяк не допомагають. Люди ремонтують все своїми силами. Але за що ремонтувати, якщо немає роботи?! Скільки є таких історій у Херсоні! Люди все роблять самі. Лише одного разу сюди заїхали якісь волонтери, стали на початку вулиці, углиб навіть не заїжджали, бо “небезпечно”, пофотографувалися й поїхали, – каже Юрій.
Обстріли стають гучніші, тому ми швидко виїжджаємо звідти.
Ремонт авто зайняв приблизно три години. На вулиці вже почало смеркати, але нам таки вдалося виїхати з Херсона…
З усіх поїздок в прифронтові зони ця для мене видалася найважчою. Бачити страждання місцевих людей дуже складно. Та, попри все, херсонці залишаються незламними й вірять у перемогу. Вони вже навчилися жити під обстрілами та у постійній тривозі.
Згодом на molbuk.ua з’явиться відеосюжет “Репортаж із деокупованого Херсона: як живе місто”
Довідка
Волонтери Freedom Trust готуються до поїхдки на Донеччину, кошти на пальне є вкрай важливими.
Як допомогти
Номер картки банки
5375 4112 1266 2832
Приватбанк
Privat Bank UAH
4731219647778780
Ігор Логвінов
Пасилання на банку тут.
” ”
–>
