Чоловік – військовий, я – волонтерка
Я зрозуміла, що можу стати на місце свого чоловіка, який загинув, але про це пізніше. Коли розпочалася Революція Гідності, я була вдома з дитиною, а чоловік тижнями працював на виробництві. Ми спостерігали за тим, що відбувається, підтримували, але долучитися не могли. Адже якби коханий вирішив взяти участь у протесті, нам не було б за що жити.
Проте згодом, коли росія атакувала схід нашої країни, чоловік отримав повістку. Ми думали, що його відпустять додому, бодай взяти усе необхідне, але тоді настільки бракувало військовослужбовців, що їх боялися відпускати. Тож Валентина забрали відразу. На той момент військо не було ані забезпечене, ані підготовлене до війни. Тож щойно чоловік вступив на службу, я взялася волонтерити.
У той час це було непросто, аби щось дістати, необхідно було докласти колосальних зусиль, та все ж це вдавалося. Здебільшого потреба була у звичайних побутових речах: сокирах, лопатах, клейонці. Разом із іншими волонтерами я передавала гуманітарну допомогу, забезпечувала бійців усім можливим. Волонтерство я поєднувала з роботою та вихованням двох дітей, молодшої донечки і старшого сина.
У 2014-му мій чоловік загинув на фронті
Трохи пізніше мені довелося звільнитися. Волонтерство займало більшу частину мого часу. А наприкінці 2014-го мій чоловік загинув. Я їздила на схід, щоби забрати його речі і знайти тих, хто бачив, що відбулося. Вже зараз я усвідомлюю, що це була доволі ризикована поїздка.
Я була з волонтерами, друзями друзів, знайомими, тими, хто прихистив, розповів та показав, де і що трапилося. Згодом мені сказали, що тіла військових привозять у міську лікарню в Дніпрі. Мовляв: “Поїдь, подивися”.
Там я й знайшла Валентина. Мені вдалося забрати його додому в той же день завдяки волонтерам. Зізнаюся, я пам’ятаю далеко не все, що відбувалося у той період мого життя, здається, навіть частинками. Адже пережити таку втрату непросто.
Я зрозуміла, що можу замінити його на службі
Валентин пішов, але війна тривала. Оговтатися від втрати мені допомогли діти. Тому поїздки на схід продовжилися. Ще два роки кожні два тижні я їздила у так звані відрядження. Так тривало до 2016-го.
Відтак мені запропонували мобілізуватися. Усе відбулося дуже просто: зателефонував кадровик з військової частини, де служив Валентин, і спитав, чи не хочу я прийти до них на службу. У той момент я була на сході і вирішила, що приїду і поспілкуюся.
Так я зрозуміла, що можу замінити свого чоловіка. Тримати зброю у руках. Захищати свою країну та дітей. Звісно, я погодилася. Перед цим своє рішення я обговорила зі старшим сином, який якраз вступав до вишу. Він питав, чи впевнена я, що це правильно, і наскільки мені це потрібно. А це було потрібно щонайменше тому, що я втратила роботу. Хтось мав забезпечувати нашу родину.
Діти допомагали боротися з депресією
Моя мама зголосилася опікуватися донькою, а я обійняла посаду зв’язківиці у частині свого чоловіка. Це відбулося дуже швидко, адже навчання були недовготривалі, тому буквально за півтора місяці я вже була у частині. .
Коли моя мама поїхала до своєї сестри, то за донькою почали доглядати друзі мого сина. Знаєте, це було прекрасне рішення! Діти, які виховувалися у патріотичному дусі, давали Марічці все необхідне. А ми з нею постійно були на зв’язку. Ці ж діти витягували мене з депресії, коли загинув Валентин.
Інколи важко пояснити людям, що діти віку мого сина приходили і витягали мене на вулицю. Дихати повітрям, гуляти. Вони повертали мене до життя. До реальності. Нагадували, що потрібно жити. Зрештою, саме завдяки цим дітям з’явився Шепетівський клуб національно-патріотичного виховання молоді.
Громадська організація “на папірці”
Коли загинув чоловік, діти постійно крутилися довкола. З їхньою енергією потрібно було щось робити і кудись її дівати. Варто сказати, що ще до подій на Майдані була гра “Сталкер”, у яку грав чи не кожен підліток, а мої діти ще й “виносили в натуру”, як я це називаю.
Хлопці купували мівіну, кільку у томаті, йшли у ліс, лазили закинутими будівлями. Це я дізналася вже пізніше, бо мені – як мамі – такого, звісно, не розповідали. Хлопці шукали пригоди і влаштовували такі собі уроки виживання. Згодом з’явилася ідея організувати громадську організацію, щоби їх безперешкодно пускали у спортзал і вони могли там займатися. Так і трапилося: дітей пустили, а ми отримали папірчик про створення організації.
Паралельно з цим хлопці почали вивчати військову справу, цікавитися навичками, які можуть знадобитися на передовій. Крім того, діти та підлітки активно волонтерили, плели маскувальні сітки для військових, пакували гуманітарну допомогу, завантажували “буси” та фактично замінили мене в ролі волонтерів.
“Треба, щоб з Шепетівки хтось поїхав!”
Після того, як я почала служити, громадська організація трохи затихла. Діти росли та виростали, роз’їжджалися, хтось залишився. Одного дня пролунав телефонний дзвінок. Мені дзвонили з Шепетівської міської ради.
– Олено, добрий день! Я чула, що ви займаєтеся з дітьми. Не хочете поїхати на форум?
– Що за форум?
– Організовує міністерство молоді і спорту, давайте ви спробуєте? Я домовлюся, треба, щоб з Шепетівки хтось поїхав!
Я тоді здивувалася, але сказала, що мушу спитати у керівництва, чи відпустять мене зі служби. Адже це був лише початок мобілізації, я призвалася влітку 2016-го, а зателефонували мені восени того самого року. На щастя, керівництво поставилося з розумінням, мене відпустили.
Тоді усіма правдами і неправдами мені вдалося довести організаторам форуму, що у нас дійсно є діти у клубі і що ми дійсно займаємося патріотичним вихованням. Пригадую, у мене спитали, чому в нас немає сторінки у соцмережах. А про це ніхто навіть і не думав. До речі, саме так у нашого клубу з’явилися соцмережі.
Існують люди, готові безкоштовно та якісно навчати дітей
На форумі ми отримали, як я кажу, добрячого копняка. Це дало поштовх перетворитися з “організації на папірчику” на юридичну і відповідальну громадською організацією. До того ж нам розповіли про доволі велику кількість активностей для дітей.
І завдяки цьому того самого року наш клуб відвідав перші змагання. Щоправда, нас не дуже хотіли приймати, адже ніхто ще не знав про клуб. Але мої діти все ж потрапили на турнір і виграли “бронзу” всеукраїнського рівня. А далі “понеслося”!
Щорічні змагання, літні табори, навчання, різноманітні вишколи. Відверто кажучи, для мене відкрився новий світ. З’ясувалося, що існують люди, які готові безкоштовно та якісно навчати дітей, бо їм це просто подобається. Це був приємний шок.
Ми – не виховний гурток і не корекція дитячої поведінки
Від самого початку про нас ніхто не знав, але згодом про клуб дізналася всі, хто бодай якось цікавився національно-патріотичним вихованням дітей. Мої діти надзвичайні! А все тому, що мотивовані. Коли приходить мама і просить взяти її дитину лише тому, що та сидить днями у комп’ютері, то я буду говорити не з мамою, а дитиною.
Мені потрібно дізнатися, чи хоче дитина займатися тим, чим горить наш клуб. Немає нічого кращого, аніж вмотивована дитина, яка хоче вчитися. Я завжди питаю, чия ідея долучитися до клубу, і, як правило, вже під час розмови розумію, буде ця дитина з нами чи ні. Бо ми ж не виховний гурток і не корекція дитячої поведінки.
Трохи згодом у Шепетівці вирішили створити осередок “Пласту”. Його відкривала пані Марина, моя колега по вихованню. Ви ж знаєте “Пласт”? Вони ідеологічні, патріотичні, а ми в той час відкидали історію, натомість мали військову підготовку. Лише згодом я зрозуміла, що так втрачали чималий шматок дитячої освіти.
Усе стало втричі простіше
На щастя, я була знайома зі священиком греко-католицької церкви, якому було не все одно. І він погодився долучитися до виховання дітей у нашому клубі. Так утворилася наша трійця небайдужих: я, отець Василь і Марина.
Робота закипіла. Разом було простіше досягати певних цілей, які ми ставили перед собою. Скажімо, отримати приміщення для клубу стало втричі простіше, ніж було до цього. На сьогодні ми маємо спільне приміщення для “Клубу 23” та “Пласту”.
Зараз я можу порадити усім, хто займається схожою діяльністю і досі не має духовного наставника, знайти його. Це чудовий досвід для дітей та новий рівень навчання. З власного досвіду можу сказати, що батьки часто не говорять з дітьми, і причина не у відсутності бажання, а у відсутності часу. Усе відкладається на потім. Так от, отець Василь заповнює цю прогалину.
Є бажання – буде й результат
Навчання продовжується, але ми його адаптували під нові українські реалії. На жаль, ліс став недоступною зоною для дітей, адже діють певні обмеження військової адміністрації. Та це не заважає проводити аналогічні заняття на свіжому повітрі або влаштувати урок історії в приміщенні.
Вихід із ситуації завжди є. Його необхідно лише пошукати. Нині отець – військовий капелан, але він не полишає роботу з молоддю. Водночас наш клуб розпочав співпрацю з музеєм, домовившись не про звичайні нудні екскурсії, а про цікавий матеріал для дітей та підлітків. І, звісно, ми не полишаємо тактичних уроків і військової підготовки. Молодь має навчатися, а навчатися потрібно багато чому.
Наш клуб буде розвиватися та масштабуватися. Я хочу, щоб влітку діти могли таборуватися щонайменше в три зміни. Щоб це був не просто наметовий табір, а центр, який займається патріотичним вихованням. На щастя, міська влада сприяє нашій роботі, тож я впевнена, що все це буде, але трошки згодом. Якщо є бажання – буде й результат.
Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.
–>
