Бабуся любила свій день народження. Цього дня її дротовий телефон не замовкав. Дзвонили родичі, подруги з села на Кіцманщині, де прожила більшу частину життя, колеги, з якими сорок років вчителювала.
Марію Федорівну любили учні й з вдячністю згадували через десятки років. Вона була хоч і вимогливою, проте дуже доброю. Була, як та квочка, для якої всі діти – її. Не кожен здатен на таку материнську любов. Вона була здатна…
Народжена у далекому 1928-му році, вона добре пам’ятала давні події, попри те, що нинішні могла вже й плутати. Її батька, який на момент початку Другої світової був уже старшим чоловіком, забрали до Німеччини працювати на фермі. Коли повертався, господар-німець подарував йому на прощання туфельки своєї донечки. Батько приніс їх своїй Марійці, та їй вони виявилися затісними. Утім, тоді панувала така тотальна бідність, що бабуся хоч і терпіла біль, але ходила в тих туфельках до школи. Відтоді мала проблеми з ногами…
Вона бачила вбитих росіянами своїх товаришів, із якими дитиною випасала корову на лузі. Вони лежали закривавлені вздовж сільської вулиці, їхні понівечені тіла припадали пилюкою. А росіяни забороняли їх чіпати – мовляв, дивіться, як ми розправляємося з “бандерівцями”. Відтоді бабуся все життя панічно боялася крові…
Від росіян багато натерпілася. Через те, що ховала батька зі священником, їй не вручили знак “Відмінник освіти”, вона мало не позбулася роботи.
Не дивно, що бабуся в душі ненавиділа радянську владу і росіян. Коли ж почалася війна, це дуже важко переживала: “Боже, пережила Другу світову, а тепер дожила до третьої”, – плакала.
Мені шкода, що я недостатньо часу присвятила розмовам із бабусею. Адже вона була справжнім свідком минулого…
Сподіваюся, бабусі добре там, де вона зараз. Що там немає війн і печалі, які вона за своє довге життя пережила. З днем народження, ба…
” ”
–>
