Волонтери Barrier-Free Foundation організували евакуацію маломобільних людей з геріатричного пансіонату, що на Буковині, до німецького міста Ганновер. Цих людей свого часу евакуювали із зони бойових дій на сході України до Чернівців. Прихисток у Чернівецькій області їм забезпечив департамент охорони здоров’я Чернівецької ОДА.
Кореспондентка ” ” побувала під час евакуації маломобільних людей.
І ось чергова евакуація людей з пансіонату. Її організовує волонтер із Києва Дмитро Максимович, який від початку війни допомагає людям виїхати з найгарячіших точок. За ним – тисячі подоланих кілометрів та врятованих людей. Його команда налічує десятки волонтерів з України та з-за кордону…
Евакуюють по 35 людей за один раз…
Наше місце зустрічі – парковий майданчик, що на Руській, відправлятимемося звідти. Знайомлюся з командою, яка буде евакуйовувати людей. Це парамедик Ян з Чехії, Андрій з Польщі, Алекс зі Словаччини, Дмитро та його дружина Вікторія. Перед поїздкою до пансіонату йдемо до магазину, щоб придбати їжу та воду для поїздки, бо чекає довга дорога до Ганновера. Купуємо печиво, ковбасу, сир, хліб, воду… Вікторія каже, що зазвичай вони евакуйовують до 35 людей за один раз, але зараз є тільки дев’ять.
Поки стояли у черзі до каси, Вікторія розповіла щемливу історію хлопця, якого їм вдалося евакуювати до Німеччини.
– Філіп – хлопець із Київщини, який має інвалідність з дитинства – ДЦП 1-ого ступеня. У свої 36 років хлопець програмує. На комп’ютері працює носом. Попри стан здоров’я, він досвідчений програміст: понад 14 років просуває сайти, займається версткою. Буваючи в Ганновері, я час від часу підтримую з ним зв’язок. Там йому більш комфортно жити, ніж у Києві. Вдома він жив на третьому поверсі, рідко гуляв, а за кордоном сам може виїхати на інвалідному кріслі, щоб подихати свіжим повітрям…
Цікавлюся, за які кошти волонтери весь час купують харчі у дорогу. Дмитро каже, що все має завдяки донорам, які виділяють для цього гроші. Та, на жаль, зараз отримати їх стає дедалі складніше…
У автобусі вже чекають Ян, Андрій та Алекс. Ян у складі цієї команди допоміг евакуювати до Чехії майже 500 людей. Сьогодні планує рейс до Німеччини разом з Андрієм та Алексом, яким по 20 років. У свої ще такі юні роки вони вже їздили кількасот разів на схід. Алекс працює парамедиком, Андрій допомагає з евакуацією.
Перед відправленням до геріатричного пансіонату маємо забрати дідуся Олександра, він мешкає на Роші. Дорогою до його будинку на меншому евакуаційному автобусі Дмитро розповідає, що 67-річного чоловіка евакуювали з Бахмута. Зараз за ним доглядає сусідка, адже самому йому важко впоратися.
– В Олександра ампутована нога. Його із заваленого будинку витягнула сусідка, яка доглядає за ним уже кілька місяців. Він осліп внаслідок ракетного удару російських окупантів, – розповідає Дмитро.
Дмитро з Андрієм та Алексом беруть інвалідний візок, йдуть до Олександра.
Вікторія тим часом вмовляє сусідку, щоб також наступного разу погодилася на евакуацію.
Забираємо дідуся. “Бабуська сильно засумує… Вона була моєю “виручалочкою”, – промовляє з усмішкою Олександр. Навернулися сльози…
Повертаємося до паркового майданчика, звідки відправляється головний автобус. У ньому все облаштовано для зручної поїздки: є холодильник, ліжка, туалет. Дідусь вже на своєму місці. Поїхали…
“Не хвилюйтеся, вам там буде добре…”
Дорогою запитую Дмитра, як їм вдається емоційно це все витримати.
“Неможливо кожному приділити увагу. У цій роботі ти як лікар виконуєш свій обов’язок”, – зауважує Дмитро.
Про свою команду волонтер розповідає з усмішкою.
– Нашого Яна я називаю “Янголом”. Він працює у Чехії медиком, а зароблені кошти витрачає на евакуацію людей з України. Ми з початку війни займаємося перевезенням людей з інвалідністю та маломобільних. Згадую, першу евакуацію з Сєвєродонецька… Вона була найскладнішою… – розповідає Дмитро.
Бесіду перериває телефонний дзвінок… Дніпро…Чую, що потрібно евакуювати людину з інвалідністю…
– Вирішимо питання, – відповідає Дмитро і продовжує. – Завдяки волонтерству тепер маю зв’язок з кожним містом в Україні. Чому ми відвозимо людей за кордон? Щоб геріатричні пансіонати в Україні не були переповнені. Нам телефонують з будь-якої точки – ми забираємо і перевозимо до міста, де вони можуть тимчасово пожити або ж за кордон, де за ними доглядатимуть.
Дорога до пансіонату недовга. Під’їжджаємо до входу так, щоб було зручно переносити людей. Починаємо евакуацію. Алекс з Яном надягають медичні рукавиці, беруть інвалідний візок, спускають підіймач…
Заходимо в пансіонат. Темним коридором йдемо до палати, де нас вже чекають бабусі. Одна з них не пересувається, тож її будуть евакуйовувати останньою завдяки спеціальній переносці.
– Добрий день, дівчата. Готові їхати?
– Куди нас забирають?
– До Ганновера, в Німеччину.
Жінка починає плакати. Волонтерка Вікторія заспокоює і пояснює, що за ними там доглядатимуть.
– Ми зателефонуємо вашому сину, будемо на зв’язку. Тільки не хвилюйтеся, вам там буде добре…
Одну за одною хлопці переносять жінок до автобуса та водночас розповідають, що їх чекає на новому місці.
– А коли ми будемо на місці?
– О дев’ятій ранку мали б… – каже Дмитро.
Санітарки бажають здоров’я та легкої дороги волонтерам та евакуйованим. Автобус вирушає до Ганновера…
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
” ”
–>
