У війні з російськими окупантами загинув чернівчанин Богдан Савіцький, який разом зі своїми батьком та братом пішли воювати на початку повномасштабного вторгнення. Богдан був налаштований боротися до перемоги й вважав, що Україна має завершити війну наступом на Москву.
“Мусимо виграти цю війну, щоб наші діти-онуки у майбутньому не брали зброю до рук. А наша армія має взяти Москву. Бо якщо зараз не переможемо, то немає гарантії, що через кілька років все це не повториться”, – розповідав він кілька місяців тому кореспонденту ” “.
Бійця поховали на Алеї слави у Чернівцях. Похорон був велелюдним. Того дня в місті прощалися з трьома захисниками…
27-річний Богдан разом зі своїм старшим братом Юрієм та батьком Володимиром записалися до тероборони в перші дні великої війни. Згодом до них приєднався тесть Юрія Сергій Курущак, який повернувся з Португалії, щоби захищати Україну. З початку осені минулого року всі вони перебували на фронті, виконуючи бойові завдання у прикордонній зоні.
Пізніше їхній батальйон перевели під Бахмут на Донеччині. Там почалося справжнє пекло. В один із таких страшних днів Богдан загинув. Шансів урятуватися в нього не було…
Читайте також: На війну – всією родиною: батько і двоє синів з Чернівців тримають оборону на деокупованих територіях – відео
“Під Бахмутом зовсім інші реалії”
Володимир Савіцький, батько полеглого героя, – тихий, стриманий. Усе своє горе він затамував глибоко всередині. Та вже після церемонії прощання розговорився з людьми, які прийшли висловити свої співчуття.
Здавалося, йому стає легше, коли згадує про сина…
“Якщо чесно, я пішов на війну заради того, щоби син повернувся. Але не зміг його вберегти. Тепер для мене головне – врятувати старшого, Юру. Дружина моя хворіє. Дуже хвилюємося за неї, як вона переживе загибель Богдана…
Знаєте, я не вірив, що сина може не стати, хоча така думка часом виникала. Спершу ми служили у відносно спокійній прикордонній зоні, разом ходили в наряди, їли, спали. Я просив командира, щоби ми всюди були разом. Та потім потрапили під Бахмут, а тут зовсім інші реалії. Тоді я, навпаки, попрохав командира не ставити нас разом у наряд. Бо розумів: якщо, не дай Боже, прилетить в один окоп, ми загинемо обоє”.
По кілька діб група військових перебувала на лінії вогню, потім військові мінялися. Богдан постійно просився замінити тата на чергуванні. Володимир категорично відмовлявся: “У жодному разі!”
“Богдан казав: “Тату, я за тебе піду”. Я відповідав: “Ні, піду сам”. Я, щоправда, найстаріший у роті – мені 58. Але здоров’я дозволяло бути нарівні з усіма, намагався не відставати. Там основне – бути фізично дужим, щоб швидко рухатися і не потрапити під обстріли. Було важко нести на собі весь бойовий комплект – броник, автомат, але я справлявся”, – запевняє батько.
“Дякую Богу, що хоча б вдалося забрати тіло сина”
Володимир пам’ятає кожну секунду тієї страшної доби, коли син загинув. Усе досі перед очима …
“Я теж того дня був у наряді, тільки в іншому місці, – розповідає. – Дізнався, що син загинув, по рації: надійшло повідомлення про 200-го. Це була неділя. Вони вже поверталися додому з наряду. Виходили обережно, вузькою стежкою, позаду якої сиділи москалі. Старший групи, Андрій, ішов останнім. Але росіяни помітили хлопців і випустили ПТУР – ракету для ураження танків. Вона поцілила просто в мого Богдана… Андрія поранило, відкинуло вбік. Хлопці, які йшли попереду, кинулися рятувати Андрія: Богданові вони вже нічим не могли зарадити.
Сховалися у найближчій посадці й викликали евакуаційну групу. Щоб дістатися туди, групі довелося пройти понад чотири кілометри вузькою стежкою. Я, дізнавшись, що трапилося, пішов із ними. Нам вдалося забрати і пораненого Андрія, і тіло Богдана. Хоча ми дуже ризикували, адже територія обстрілюється. У той момент саме пішов дощ, і ворожі дрони перестали літати. Завдяки цьому зміг дістатися до сина. І щойно забрав його звідти, дощ припинився…
Евакуаційна операція у нас зайняла майже шість годин. Знаєте, я втратив дитину, але був щасливий бодай тим, що не залишив його тіла. Там досі лежать наші вбиті хлопці, і їх немає можливості забрати, бо все заміноване, дуже сильні обстріли. Треба чекати, доки зсунеться лінія фронту”.
“Жили б собі душа в душу й далі, якби не війна”
Богданова дружина Христина Савіцька згадує історію кохання з чоловіком. Каже, не завжди все було просто, часом сварилися і навіть розходилися. Але почуття все одно брали верх, і у 2021-му році пара одружилася.
“Відтоді ми жили душа в душу, спокійно, гарно. І так би й досі було, якби не велика війна”, – схлипує Христина.
“Коли вони з Богданчиком познайомилися, я доньку не впізнавала. Вона ходила така радісна, щаслива. Є така легенда, що Бог колись ділив яблучка і кидав на землю половинки. То Богдан і Христина були тими ідеальними половинками, які знайшли одне одного.
Коли Богдан загинув, я, чесно кажучи, боялася за доньку, бо вона дуже важко це переживає. Дехто нам каже, що це доля, так мало бути. Може, воно так і легше – вірити. Але тоді за що нам, усій Україні така доля?!” – втирає сльози мати Христини Леся Кошурба.
Попрощатися з героєм прийшли й однокласники з чернівецького ліцею №9, де навчався Богдан Савіцький до дев’ятого класу, поки не вступив до педколеджу.
“Богдан був дуже спокійним, добрим, позитивно налаштованим, завжди казав, що все буде добре, – згадує однокласниця Олександра Сера. – Страшенно любив дітей, вмів знаходити з ними спільну мову. Тому ми зовсім не здивувалися, коли він вступив до педколеджу.
Цьогоріч було десять років із моменту закінчення школи. Ми планували зустрітися, але відклали це на “після перемоги”. А сьогодні, на жаль, зустрілися з однокласниками та вчителями на похороні Богдана…”
Бойові побратими теж згадують Богдана як товариського, веселого і надійного товариша.
“Проста, відкрита людина, як і вся його родина. Неконфліктний, активний, компанійський, – каже боєць Георгій Семенов. – Усе те, що хтось у собі ховає у цивільному житті, на війні виходить назовні. Якщо людина чесна, відкрита, вона себе там так і поводить. І саме таким був Богдан. Ми завжди його пам’ятатимемо. Перемога обов’язково буде за нами!”
” ”
–>
